10. Задоволений, як слон

Влад

— Ну нарешті. Довго шукали нас? — підходить брат.

— Ні, не довго. Потрапили з першого разу.

Обіймаємось щиро, по-братерськи, плескаючи один одного по плечу. Ми не бачились кілька місяців. А потім я отримав поранення. Тож наші зустрічі обмежувались стінами лікарні.

— Як ти?

— Нормально.

— Ну на іншу відповідь я і не розраховував, — Назар підняв куточок губ.

Тим часом Марія віталася з Андрієм, задоволено усміхаючись від кількості фруктів у його руках.

— Вітання для молодої сімʼї. Нехай цей дім стане центром усіх важливих подій у вашому житті.

— Дякую, Владику, — міцно обіймає мене Марія.

Владику. Це перше, що я почув, коли відійшов від наркозу. У моїй голові крутився дисонанс: точно знав, що мама померла більше року тому, але вперто бачив її поруч. Бачив перед собою, чув її голос до того моменту, поки не побачив джерело звуку — Марію. Вона називає мене так, як мама. Наша з Назаром мама…

— Все добре?

— Так, — відповідь очевидна.

Мнуся з ноги на ногу, не знаючи, як продовжити діалог. Точніше, знаю, та боюся запитати. Слова вилітають швидше, ніж думає голова.

— Юля приїде? — ніби між іншим, кидаю.

— Так, — широко усміхається Марія. Я йду вглиб будинку, вдаючи, що розглядаю інтерʼєр після ремонту. Насправді тілом розливається тепла хвиля чогось хвилюючого.

Навіщо ж запитав? Назар мені ж казав, що Юля приїде. Не варто було перепитувати очевидне.

Час минав дуже повільно. Марія накладала на стіл. А ми смажили мʼясо біля тераси.

— Може, треба було Юлю з вокзалу забрати? — обізвався Андрій, настромлюючи шашлик на шампура.

Чого це він раптом захотів її зустріти?

— Марія пропонувала, але та сказала, що добереться на таксі, — пояснює брат.

Мовчу, стріляючи поглядом на них. Жодного слова чи натяку на те, що я чекаю її тут найбільше.

Дзвінок у хвіртку я почув перший, бо саме поправляв вугілля у мангалі. Дивне відчуття — не знати, куди подітися, як вирівняти дихання і що, взагалі, робити з руками. Якісь, як не свої, не знаю, куди подіти.

Марія рухалася вузькою стежкою, яка з часом буде вистелена бруківкою. Краєм ока бачу, як сестри обіймаються. Без вагань рухаюся в будинок, коли спостерігаю, як вони підходять до вхідних дверей.

Юля стояла на порозі в темно-сірому плащі, на якому де-не-де виднілися сліди від крапель дощу.

— Ще гарніша, ніж кілька місяців тому, — перше, що подумав, коли побачив її.

Вона втомлена з дороги, і це помітно. Дівчата знову щось шепочуться, Назар кличе їх до нас.

Ось воно. Саме та мить, яку я так часто уявляв.

— Привіт, — вирішую заговорити першим, коли вона підіймається сходинками на кухню. 
В руках кухонний вафельний рушник, яким я витирав руки просто, щоб зайняти їх чимось. Від хвилювання навіть не памʼятаю чи були вони брудні.

— Привіт, — відповіла рівно, без зайвого тремтіння в голосі, як касир у супермаркеті.

Але мені байдуже, бо я дивився… Дивився, ніби бачив цю дівчину вперше. Або ж востаннє…

За столом Юля сіла навпроти мене. Не знаю, чи вона сама так вибрала, чи Марія посадила, але мені це подобалося.

Перші хвилини, коли Назар наповнював келихи, а потім його дружина розкладала кожному мʼясо, я намагався не витріщатися.

Як не боровся із собою, та виходило геть зле. Тому старався не дивитися в очі, а розглядати щось навколо.

Сфокусував погляд на пляшці соку, що стояла переді мною, та позаду нього було щось значно цікавіше. Світлий светр, рукави якого трохи закочені до ліктів. Волосся після дороги, розтріпане, кілька пасм впали біля обличчя. Вона раз по раз заправляла їх за вухо, коли нахилялася до тарілки.

Я ловив кожен її рух.

— Влад, передай хліб.

— Що? — почув не одразу.

— Кажу, хліб передай, — пирхнув Андрій.

— Ааа, — потягуюся через стіл. — На.

— Дякую.

Бачу, що Юля усміхнулася і зловила мій погляд. Але я не відвів. Точно не цього разу.

— Ти чого на Юлю так дивишся? — шепоче брат.

— Тобі здалося, — роблю ковток віскі. Давненько не пив міцного алкоголю.

— Ага, — протягнув він, явно не повіривши. — Я вже хвилин десять спостерігаю.

— Їж давай.

— Та їм я, їм. А ти з алкоголем полегше.

Без вагань ігнорую почуте.

Вечеря була в самому розпалі. Хлопці сперечалися щодо робочих питань, дівчата обговорювали щось своє, а я іноді кивав на знак згоди і тим, і тим.

Юля розслабилася, і це було помітно.

— Влад, ти взагалі з нами? — запитав Андрій.

— Так.

— Тоді скажи, хто правий.

— Назар! — просто ляпнув.

— Що? — Андрій аж подався вперед.

— От бачиш! — Назар розреготався.

— Ти навіть не чув, про що ми сперечалися! — каже Андрій.

— Не чув, — широко усміхаючись.

— Та ну тебе!

Встаю з-за столу, а коли повертаюся із вбиральні, бачу, що Юля прямує в бік тераси. Та ще й боса! Дивачка…

Відсуваю величезну штору, яка затуляє таке ж велике вікно, що служить і дверима.

— Київські жінки полюбляють моржування?

Чомусь хочеться вщипнути її.

— А київські чоловіки полюбляють лізти в чужі справи. Здається, за це можна залишитися без вух.

Ого, а ця дівчинка не змінюється.

— А я спершу подумав, що ти змінилася. Та ти все така ж.

— Яка така?

— Колюча.

— А ти все ж такий самовпевнений.

А чув це від неї десятки разів, і тільки сьогодні широко усміхаюся від такої характеристики.

Так хочу підійти ближче, запитати, як вона, як життя в столиці і чим займається взагалі. Хочу запитати, чому втекла тоді і не виходила на звʼязок. Так хочу…

— От-от піде сніг.

— Мабуть…

— У Києві трохи холодніше.

— Я теж це помітила. Львів ще пахне осінню. Але це ненадовго. Все може змінитися за мить…

— Так. Все змінюється за мить, — поклацую пальцем по деревʼяній балці. Згадую, що ця бісова дівка стоїть боса.

На деревʼяній терасі, в останні дні листопада. Боса!