7. Який же він гарний!

Юля

Потяг погойдувало, а я сиділа біля вікна, притулившись скронею до холодного скла. Дивно, тут осінь затягнулася.

На відміну від Києва, де зима вже наступає на пʼяти, у Львові дерева ще жовті. 

Я їхала до сестри. До єдиної людини в цій країні, з якою носимо спільне ДНК. Батько загинув кілька років тому, а мама залишилася жити в Іспанії, після того, як зализувала там свої рани. 

Чи рада я цьому? Звісно так. Нехай їй буде добре там, де вона почувається корисною.

Потяг мчав, ковтаючи кілометри залізної дороги.

Я лежала на верхній полиці купе і дивилася прямо над собою. Навпроти місце пустувало. Тож довелося ділити ці квадратні метри з парою тихих пенсіонерів. Сивий дідусь майже цілу дорогу мовчки слухав, як його дружина планує їхню спільну поїздку до внуків на Закарпаття. 

А я намагалася згадати, як саме приїхала до Києва. Зловила себе на думці, що відчуваю, ніби той приїзд стався зовсім недавно. Пам’ятала вокзал, на диво, тепле повітря, людей із валізами, гул машин і страх. Страх загубити себе у цьому великому місті. Пам’ятала, як стояла посеред усього цього й не знала, що робити далі. 
 

Тоді на вокзалі мене повинна була зустріти Христя. Коли я вийшла з потяга, то зауважила, що ні телефону, ні гаманця у мене не було. Вкрали! 
Я стояла і плакала серед величезного потоку геть незнайомих мені людей і не знала, як звʼязатися з єдиною людиною, яка могла б мені допомогти — з Христиною.

— Що трапилося?

Я підійняла голову на молодого чоловіка з очима, які нагадували небо. Ніколи таких не бачила. Це перше, що подумала.

— Я не знаю.

— Чому ви плачете?

— У мене вкрали телефон, гаманець і… документи, — нарешті доходить, що без них я ніхто.

— Не хвилюйтеся. Це не найгірше, що могло трапитися, — чоловік усміхнувся і поклав свою руку на моє плече.

— Легко казати.

— Як я можу вам допомогти?

—  Не знаю… — закриваю очі долонями і знову гірко плачу.

— У вас є знайомі люди тут? 

— Є. Подруга, — витираю сльози і соплі заодно, — але я не знаю, як з нею звʼязатися.

— Гаразд. Не плачте. Ходімо зі мною.

Так я познайомилася з Данилом. Він привів мене в будинок, де жив із сестрою Діаною. На той момент вони мешкали в Києві тільки чотири місяці. А згодом я дізналася, що саме в цей день Дані поставили страшний діагноз — вада серця.

«Це не найгірше, що могло трапитися…» — слова, значення яких я зрозуміла не одразу.

Хвилю спогадів перервав раптовий дзвінок.

— Алло.

— Де ти, сіс?

— Через годину буду на вокзалі.

— Я скажу хлопцям, щоб забрали тебе.

— Яким хлопцям? — дивуюся.

— Андрію і Владу. Вони приїдуть разом.

— Не треба. Я вже забронювала таксі, — брешу.

— Ну тоді гаразд. Чекаємо тебе.

— До зустрічі.

— Господи… — заплющую очі. — Там буде Влад.

Від самої думки тілом пробігає табун мурах.

Відкриваю сумку і нервово щось шукаю. Що саме — не знаю. Натрапляю на маленьке дзеркальце.

— О! — наче знайшла скарб.

Дивлюся на себе. Волосся трохи розтріпалося. Під очима — легкі тіні. На обличчі той самий вигляд, який буває в людини після довгої дороги.

Я дістала косметичку. Трохи консилера і туш не завадять. На обличчі красувалися мої улюблені стрілки і бальзам на губах

— Тобі байдуже, — сказала я, — зрозуміла?

Відображення не відповіло нічого.

— Та пішов він, — закрила дзеркало.

— Що кажете? — нарешті в дідуся прорізався голос.

— Це не вам! — усміхаюся.

Коли потяг нарешті прибув до Львова, я відчула таке полегшення, ніби їхала не кілька годин, а кілька років.

Вийшла на перон і вдихнула. Львів пахнув холодом, мокрим камінням і осіннім листям.

Я натягнула свій сірий тренч, асиметрично завʼязала теплу хустину, взяла сумку й озирнулася.

Осінь. Нормальна, справжня осінь.

Мені страшенно захотілося скинути взуття. Просто взяти й піти босоніж по мокрому асфальту, щоб відчути холод.

— Ну ні, Юлю, — пробурмотіла я. — може іншим разом, коли потепліє.

Таксі знайшлося одразу. Я назвала адресу Марії і сіла на заднє сидіння.

Жовта автівка доставила мене до місця призначення мене, ніж за пів години. Я діставл сумку і стояла перед хвірткою, оглядаючись навколо. Місце прекрасне!

Потім натиснула дзвінок.

— Зараз!

Чую голос улюбленої сестри. Через мить вона вже стояла на порозі.

Трохи бліденька, волосся зібране в низенький пучок, який так сильно їй пасував. На ній був великий светр, що робив її ще тендітнішою. 

— Юль…

Я не дала їй договорити. Кинула сумку і міцно обійняла Марію.

— Ну нарешті ти приїхала

— Ні, — пробурмотіла я їй у волосся. — Я досі в потязі. Це моя астральна проекція.

Ми голосно засміялися.

— Я так скучила.

— І я. Вітаю з новосіллям. Нехай цей дім стане місцем, де панує і множиться щастя.

— Дякую, дорогенька.

Я дуже щаслива бачити сестру, та відчуття хвилювання ніяк не покидає мене.

Як би мені не хотілося приховати цього, але шукаю поглядом його…

Мої очі ще не вловили його в своє поле зору, та я вже точно чую, що Влад тут.

— Дівчата, ви довго там? — чується голос Назара.
— Вже йдемо, — кричить Марія з коридору.

Спершу обіймаю улюбленого швагра. Саме так на заході країни називають чоловіка сестри. В Києві я цього не чула.

Потім підходжу до Андрія, вітаюся і легко тулюся.

— Ну привіт, пропажа.

— Рада бачити, Андрію.

Завмираю, коли за його спиною бачу ще одну, таку ж широку.

Чисто інстинктивно хотілося потягнутися до Влада. Та якось не вийшло. Чи то шашлики в його руках, чи то моя байдужість не дали цього зробити. Вдавана байдужість…

— Привіт, — привітався перший.

— Привіт, — дихання збилося, а коліна затряслися.