6. Защеміло мені

Юля

— Чому ти тут, моя хороша? — підходжу до Діани, яка задрімала на кухонному столі.

— О, Юлю... — спросоння обзивається.

Мимоволі торкаюся її лоба — гаряча, як чавунна батарея в холодну пору.

— Діанка, та ти гориш!

Розумію, що Данилу я все ж не збрехала і його сестра таки хвора.

— Я хотіла прилягти, бо так на сон склонило. А тут так тепленько, — дивиться на мене очима кота зі Шрека.

— Ти їла щось? — відкриваю холодильник і бачу величезну каструлю борщу. — Бачу — їла. Та ще й наготувала скільки!

— Мені не було що робити. Добре, хоч продуктів було вдосталь. Тому на вихідні маємо що їсти.

Мнуся з ноги на ногу, бо не знаю, як сказати Діані, що на вихідних вона буде сама.

— Діанко, я маю їхати.

— Куди?

— У Львів. До сестри. Я обіцяла.

— Надовго?

— Ні. На кілька днів. У них новосілля, я не можу відмовити Марії.

— Та все гаразд. Чому в тебе такий винуватий вигляд?

— Я боюся залишати тебе і Даню самих…

— Юлю, — обіймає мене Діана, — я так рада, що ти у мене є. Сам Бог послав тебе, сама я б не впоралася.

— Дурненька. Це мені Бог послав вас. І тебе, і Даню. Я памʼятаю все, що ви зробили для мене, коли хотілося вовком вити. 
Діана пускає струмки сліз і я теж. Плачемо, обіймаємось і, крізь сльози, сміємося.

— Юль.

— Гмм…

— Мені дзвонила сусідка з квартири. Сказала, що незнайомі чоловіки питали за мене. 

— В мене теж не ок новини.

— Що сталося?

— До Данила приходив один з тих, який схопив мене в тому клубі.

— Боже мій! —  зі страхом зривається подруга. — Що з ним?

Бачу налякану Діану, яка ледь тримається на ногах від високої температури, а тут ще таке. 
Відкриваю верхню шухляду і витягаю блістер з пігулками.

— Випий одразу дві, — простягаю.

— Що з Данилом? Чому ти мовчиш?

— З ним все добре. Його ніхто не знайшов.

— Слава Богу, — зітхає. 

— Але це не надовго. Знаєш чому на нього не натрапили? — примружую очі.
— Чому?

— Ці мудаки шукали Данила Коваля.

— Я завжди знала, що мені це пригодиться, — запиває пігулки водою.
— Що пригодиться, Діано? В тебе гарячка? Ти мариш?

— Я застудилася, Юль, а не зійшла з розуму.

— Нічого не розумію, — нарешті сідаю на крісло і роблю ковток чаю.

— Коли я потрапила в клуб, то документів у мене жодного разу не питали.

— Навіть так… — підіймаю брови від здивування. Вкотре переконуюся, що Христина або не знає про весь бардак, який коїться в її бізнесі, або ж свідомо змирилася з ним.

— Тому я не називала свого справжнього прізвища. В паспорті я Коваль, але більше ніде, навіть в соцмережах немає мого справжнього прізвища.

— То тому ти записана Леді Ді?

— Так. Цього мене навчив Даня. Він завжди був проти висвітлення своїх даних на показ.

— Пригодилося, — знизую плечима. — Але чому саме Головач?

— Не знаю. Це перше, що прийшло в голову, коли Бурий запитав, як мене звати повністю. Ми так кликали фізрука в школі, — уточняє.

— І Даню вже шукають по «твоїм» даним.

— Так. Розумієш, його робота забороняла вести будь-які соцмережі та особисті сторінки під власним імʼям. Тому він і мене так підкував. 
— Це вийшло на краще…

— Шкода, що коли він не зміг працювати, то фірма вишвирнула його, як собаку на мороз. 
— Він повернеться до роботи. Хороші айтішники зараз на вагу золота. Тільки б здоровʼя дозволило.

— Дай Боже, — з сумом і надією каже подруга.

— Давай вже лягати, бо ти геть слабка.

— Давай.

Я допивала бергамотовий чай і дивилася на нічний Київ. Треба зібрати валізу. Хоч їду ненадовго, та речі все ж потрібні. Дуже хочу побачили сестру. Аж сильно скучила…

Останній ковток чаю, а в горлі щось залоскотало так, що пускаю фонтан напою прямо на себе.

— Дідько!

Біленький светр щедро обприсканий червоними краплями. Щось це мені нагадує.

В голові мимоволі згадуються картинки того вечора піврічної давності. 
Блакитна сукня і розлитий на ній чай кольору крові. Ресторан, танці і чорна сукня. 

Влад і Максим. Душ і сон. Кляте повідомлення.

Защеміло мені…

Розумію, що зустріч з Владом неминуча. Та не можу я уникати його постійно. Буду поводитися так, ніби бачила його двічі в житті. Втім, я так поводилася і на весіллі в сестри. Він навіть не підійшов жодного разу. Очевидно, був зайнятий спілкуванням з дружкою.

З розгону засуваю замок валізи. Якийсь напад раптової агресії огорнув мене.

— Вибач, валізко, ти ні в чому не винна, — обіймаю свою улюблену дорожню сумку рожевого кольору і лягаю на неї всім тілом.

В голові надто багато всього. Мушу їхати туди. Обіцяла Марії… та й треба вирішити проблему з Данилом.