5. Це вже не смішно

Я встигаю відсахнутися за ріг буквально в останню секунду. Притискаюся спиною до холодної стіни і затамовую подих.

Цей тип стоїть біля медсестринського столу, трохи подавшись уперед. Навіть зі спини його важко з кимось сплутати. Широкі плечі, масивна статура, темне пальто і ланцюг на шиї. Цей мікс ще здалеку вказує на бандитську приналежність.

Він щось говорить і розкидає руки по краю стола, акцентуючи своє домінування.

Медсестра відповідає, а потім щось показує в журналі. Він проводить долонею по обличчю. Очевидно, що сказане йому не дуже сподобалося.

— Ви хочете сказати, що його тут немає? — чую виразніше.

— У нас немає такого пацієнта.

— Перевірте ще раз.

— Я вже перевірила! — а медсестра не промах. Не боїться.

Мудило відвертається, робить кілька кроків убік і зупиняється. Невже він помітив мене? Тільки не зараз.

Заплющую очі, але не втікаю. Надіюся це одноклітинне пройде повз.

Пройшов.

Визираю з-за рогу і, як злодійка, підходжу до медсестри, все ще оглядаючись навколо.

— Перепрошую…

— Так? — піднімає на мене очі, а я киваю в бік коридору.

— Той чоловік… Що він хотів?

— А, цей? — вона морщить носа. — Питав про пацієнта.

— Про кого?

— Я не маю права розповсюджувати інформацію, яка стосується життя відділення. Вибачте. 

— Але ж йому ви щось та й розповіли. Він питав за Данила Коваля? — тисну на неї.

— Ні, — бачу в її очах здивування, а вона в моїх — те ж саме. Бо я не те, що здивована, я — шокована.

— Як ні? — скрикую.

— Він питав за Данила. Але прізвище назвав інше.

— Яке?

— Головач. 

— Головач? — високо підіймаю брови.

— Так.

— І що?

— А нічого. У нас такого пацієнта немає.

Я киваю, намагаючись не видати свого здивування.

Головач.Чому саме Головач? У Діани з Данилом зовсім інше прізвище. Втім, байдуже. Мені зараз не до цього.

— Дякую, — розвертаюся і йду до палати.

Вже майже переступаю поріг і чую в свій бік.

— А ви та нова медсестра з реанімації?

Усміхаюся, бо розумію, що ця жінка прийняла мене за колегу. Мабуть, тому і розповіла.

— Ні, не пройшла співбесіду, — перше, що приходить в голову.

Заходжу в палату.

Зліва лежить чоловік років п’ятдесяти. Він спить, відвернувшись до вікна. Біля ліжка стоїть крапельниця, поруч — тумбочка з якимись ліками.

А справа…Данило.

Я просто завмираю. Він білий, як сніг. Шкіра стала тонкою, під нею чітко проступають вени. Обличчя трохи схудло, а вилиці стали гострішими. Але він все одно красивий. Дуже…

Темне волосся трохи відросло й безладно лежить на чолі, та йому це личить. Очі такі ж глибокі в і світлі, що, здається, їх видно навіть в темряві. Навіть зараз вони наповнені світлом і добротою. Риси обличчя залишилися правильними і виразними. Тільки тепер у них з’явилася сліди боротьби. Боротьби за життя.

Колись він був добряче підкачаний. Це видно навіть зараз, коли тіло помітно втратило форму. Плечі все ще широкі, руки сильні, хоча м’язи вже не такі виражені. Данибо явно не звик бути слабким.

На пальці пульсоксиметра світиться червоний вогник.

Він повертає голову і усміхається.

— Юль?

Я ледь не плачу від самого звуку його голосу.

— Привіт.

— А я думав, ти мене забула.

— Ага. Саме тому й прийшла.

— Вигляд у тебе дивний.

— Не подобається? — дивлюся на свій халат.

— Знаєш, в іншому місці ми б замутили з тобою якісь рольові ігри, — робить такий хтивий погляд, замінюючи його теплою усмішкою.

— Мені подобається хід твоїх думок, — сміюся у відповідь.

Наші жарти перериває набридливий кашель. А я мимоволі напружуюся.

— Ти як?

— Нормально, — він відкидається на подушку. — Сідай.

Підсуваю стілець і беру його за руку.

— Скажи мені щось…

— Живий.

— Даню…

— Серце втомилося. Лікарі кажуть те саме, що й завжди. Чекаємо.

Мені хочеться сказати щось тепле. Щось таке, що його заспокоїть, але в голові порожньо.

— Де Діана? — питає він.

— Захворіла.

— Серйозно?

— Застуда. Нічого страшного. Просто вирішила не приходити, поки не видужає, щоб тебе не заразити.

— Оце правильно.

— Передаси їй, що я не ображаюся?

— Передам.

— І що скучив.

— Це теж.

— Добре.

Він дивиться у вікно. Там уже починає темніти.

— Знаєш, я іноді думаю, що немає сенсу тут лежати.

— Не кажи так.

— А що? Донора все одно немає.

— З’явиться.

— Ти так впевнено це кажеш, — повертає до мене голову.

— Зʼявиться — кажу ж тобі, — запевняю його, хоч сама не впевнена у жодному слові.

— Юль… — він посміхається, — Мені просто не дуже хочеться цю зиму спостерігати з вікна.

— Хочеться вийти надвір, — продовжує він. — Хочу пройтися. Відчути цей холод. Побачити сніг, якщо він взагалі буде.

— А раптом це моя остання зима, — знизує плечима.

У мене щемить десь в ділянці серця. Так, що навіть дихати стає боляче.

Я витягну його звідси. Не знаю, як і якою ціною. Навіть не знаю, що мені для цього доведеться зробити.

Але витягну. Будь-якою ціною. Хороші люди не мають помирати в стінах лікарні. Вони взагалі ніде не мають помирати. Даня повинен жити!

— Ти побачиш сніг, — кажу я. — І не тільки цієї зими.

— Домовилися, — підморгує.

— Мені треба йти, — встаю.

— Уже?

— Так.

— Приходь ще.

— Прийду.

Нахиляюся до нього, цілую в щоку і обіймаю.

— Бережи себе.

— А ти себе...

Лікаря знаходжу в ординаторській. Бачу його вдруге, але сьогодні він нагадує мені батька не менше. 

— Добрий день. Чи можу поговорити з вами про Данила Коваля?

Цей чоловік спершу дивиться на мене з підозрою.

— Ви родичка?

— Ні.

— Тоді…

— У нього є тільки сестра. Зараз вона захворіла, тому я замість неї.

— Слухаю, — він поправляє окуляри.

— Чи може він виписатися?