4. Шалено-небезпечний день

***
 

— Привіт, моя люба.

— Рада тебе чути, сіс.

— Як в тебе справи? По голосу чую, що не дуже.

Я дивлюся на сплячу Діану, однією рукою погладжую, бо так їй спокійніше. А іншою — тримаю телефон біля вуха і не знаю, що відповісти сестрі. 

Завжди дивувалася, як їй вдається так тонко розуміти мене і мої проблеми. Коли я сказала, що переїжджаю до Києва, то вона геть не здивувалася. А я так! Бо для неї це було очевидно. 

Тільки тоді вона думала, що я їду вслід за Владом. Хоч це було неправдою… Відтоді ми бачилися тільки один раз — на весіллі Марії та Назара. Ми мали бути їхніми свідками, — дружбою і дружкою. Мій потяг запізнився на кілька годин, тому я прибула вже о другій половині дня. Тож дружкою стала якась колега з відділення сестри. А наступного ранку я знову поїхала в Київ. 

Чому? Бо боялася… що десь на мене чатуватиме Макс.

Я рідко приїжджаю до Львова. Та коли ж потрапляю в гості до сестри, то не перетинаюся з Владом. Хоча знаю, що і він гостює в них.

Впевнена, що тоді зрозуміла все вірно. Та що там було розуміти! Влад трохи посварився з дівчиною, поїхав до брата, щоб перевести дух. Зустрів мене, захотів погратися, як котик з мишкою. Трохи йому це вдалося… але я вчасно зупинила цей бал лицемірства.

«Коханий, я чекатиму тебе на вокзалі♥️

О котрій прибуває потяг?»

Це повідомлення і досі в мене перед очима. Клятий смайлик у вигляді сердечка, вбив залишки довіри до чоловіків. Кожного разу, коли сестра згадує Влада в розмові, я уявляю цей болючий набір букв. Пройшло вже пів року, а мене досі шкребе. Образливо…

— Ау, Юль! Ти тут? — гукає сестра у слухавку.

— Та тут, тут, — шепочу, бо якраз встаю з ліжка. Боюся розбудити Діану, тому зачиняю двері і йду на кухню. Мені краще думається, коли на столі стоїть чашка чаю.

— У мене для тебе є запрошення, — тараторить сестра, а я споглядаю на нічне холодне місто через вікно.

— Цікаво, — вигинаю зацікавлено брову.

— Ми офіційно завершили ремонт! — ледь не пищить від радості Марія.

— Ого! Та ви швиденько. Молодці! Я дуже рада за вас.

У мене дійсно підіймається настрій, тому усміхаюся від вуха до вуха.

— На вихідних ми плануємо новосілля. Тому я дуже хочу, щоб ти була поруч.

— Ой, так швидко.

Розумію, що до вікенду залишилося три дні. А в мене тут Діана, яка в небезпеці і Данило, що бореться за життя. Повний запис в студії і мордовороти, які можуть зʼявитися в будь-яку хвилину. 
Ідеальний суповий набір, бляха.

— Ми цього дуже чекали. І хочемо розділити цю радість з найріднішими. Мама приїде нескоро. А ти найближча людина, яка в мене є.

У відблиску віконного скла бачу, як забриніла сльоза на щоці. Заплющую очі від тепла, яке огортає мене зсередини. 
Велике щастя — мати до кого їхати.

— Я приїду, сіс, — кажу впевнено, хоча навіть не знаю, як мені це вдасться.

— Люблю тебе, — обіймає мене словами.

— І я тебе. Добраніч.

Допиваю чай і лягаю під теплу пухову ковдру. Завтра буде новий день і нові рішення.

Ніч минає швидко. Почуваюся, ніби і не спала. В голові, як продуктовий список, крутяться завдання. А їх на сьогодні багацько, зважаючи на те, що днями я планую подолати відстань в пів тисячі кілометрів.

— Доброго ранку, соня.

— Привіт, — потягає руки подруга.

— Виспалася?

— Таааак.

Бачу широку усмішку Діани і від цього так добре.

— Сніданок на столі. Кави нема, тому зробиш собі чай, гаразд?

— Добре. Дякую тобі, Юль.

Підходжу і обіймаю подружку.

— Все буде добре. Ми зі всім впораємося. Чуєш?

— Чую.

— Сьогодні сидиш вдома.

— Але…

Діана не встигає сказати, бо я продовжую з натиском.

— З лікарем в телефонному режимі. Після роботи я заїду до Дані. Не хвилюйся.

— Я буду переживати за нього. Не можу відсиджуватися тут.

— Діано, послухай. Якщо тебе схопить Бурий, то ти Данилу вже точно не допоможеш. Тобі не варто нікуди суватися.

— Добре. Але що робити потім? Вічно переховуватися — погана ідея.

— Так. Переховуватися — погана ідея. Але я щось придумаю. Обіцяю.

Діана зачиняє за мною двері і я вриваюся в цей шалено-небезпечний день. А він видався і справді непростим. Репетиція за репетицією, заняття за заняттям.

— Юля Іголівна, па-па.

— Бувай сонечко. Зустрінемось на наступному тижні.

Прощаюся з останнім учнем і йду переодягатися. Деякі заняття відмінила, а деякі перенесла. Маю цілих пʼять вільних днів. Тому маю зʼїздити до сестри і, принаймі, зробити хоч щось, щоб допомогти Діані.

Одягаю куртку і замотуюся в улюблений шарф. По дорозі купую деякі продукти для Данила.

Двадцять хвилин і я на місці. Розраховуюся з таксистом, беру пакет в руки, оглядаючись навколо. 

— Дідько! 

Довбана слякоть. Якась недозима виходить. Витираю черевики після їхньої короткої, але ефектної зустрічі з калюжею. Зігнута майже вдвоє, стою посеред тротуару, як повз проходить щось схоже на шафу.

Десь я вже бачила таке…

Повірити не можу!  Це один з тих типів, що схопили мене в клубі. Чорти б його побрали!

Довго не думаю і роблю поворот на сто вісімдесят градусів. Але втікати не збираюся. Мушу потрапити до Дані. Він може бути в небезпеці.

В кожній лікарні, крім головного,  має бути ще вхід. І точно не один.

Серце калатає і мені стає різко байдуже на вигляд моїх черевиків. Я проходжу кілька десятків метрів навколо головного корпусу і заходжу в перші–ліпші двері. Там питаю, як пройти до ліфта. 
Бо точно знаю, що мені на третій поверх. Внизу залишаю весь верхній одяг.

Поки підіймаюся наверх, то згадую, що в сумці маю окуляри. Я використовую їх для читання і роботи за компʼютером.

Пригладжую волосся, в коридорі хапаю халат для відвідувачів. Зазвичай, тут висять кілька одноразових, але сьогодні я зірвала куш — два білих медичних халати красувалися на гачках триноги. Кілька нехитрих рухів і вуаля — маю вигляд середньостатистичної медсестри. Ну, це якщо не брати до уваги мої брудні черевики.