3. Щось придумаємо

***
 

Заходжу в квартиру та одразу набираю Діану, бо від ранку вона так і не зателефонувала мені.

Розумію, що може трапитися непоправне, але в кого просити допомоги не знаю. Через кілька днів має приїхати Христина. В мене складається враження, що вона не знає, що саме відбувається в її клубі.

Їй хотілося всюди встигати, жити на дві країни, щоб догодити батькові. Та виходить в неї, мʼяко кажучи, погано. Вона довірила керівництво Олексію Морозу. Це ходячий гестапівець, а не керівник. Дівчат штрафує, заставляє працювати понад норму, зменшив оплату за приватні танці. І все це за останній місяць. 

Я помітила, що між дівчатами наростає бунт.

Вкотре набираю Діану. Чую лише пусті гудки, після яких відповідь так і не настає.

Вирішую лягати спати, а з самого ранку поїду в лікарню. Передчуття в мене нехороше.

***
 

— Добрий день, — залітаю в приймальне відділення величезної столичної лікарні. — Як пройти в кардіологічне відділення? — питаю молоду медсестру, яка першою трапляється на моєму шляху.

— Праворуч по коридору ліфт. Вам на третій поверх.

— Дякую.

Через кілька хвилин я вже в бахілах і одягнена в одноразовий халат. Атмосферу лікарні не переплутаєш ні з чим. Запах, який зустрічається тільки тут, одразу бʼє по нюхових рецепторах. Це запах антисептиків і боротьби за життя.

Йду прямо по коридору, оглядаючись в сторони.

— Ну Слава Богу, — бачу Діану на крайньому кріслі, майже в самому куточку. 
Вона підібрала ноги під себе, а руками, ніби, обіймала. Спить, бідненька.

— Діано, — тихенько підходжу, бо не хочу налякати її.

— Що сталося? — зривається з місця.

— Все гаразд. Це я, — заспокоюю подругу, — що з твоїм телефоном?

— Він заглючив, — каже з сумом.

— Як Даня?

Вона не каже нічого, просто плаче. 

— Діано, що з ним? — боюся почути найгірше.

— Організм відштовхує штучний клапан. Потрібна пересадка серця.

— Щоо? — витріщую очі від здивування.

— Так. У нас майже немає часу, — знову плаче. 
Я, не роздумуючи, сідаю поруч і обіймаю так міцно, як тільки можу. Плачемо обидві. Виливаємо всі сльози, але легше не стає..

Діані всього двадцять пʼять. Батьки померли рано, тож їх з братом виховувала бабуся. Рік тому вона померла, а Даня згодом дізнався про страшний діагноз. Йому тридцять два і він помирає...
 

— Які шанси? — гладжу подругу по волоссі.

— Пересадка серця можлива тільки від посмертного донора і за умови 99% співпадіння. Тобто це має померти хтось з близьких родичів. А в нього є тільки я.

— Ні, не обовʼязково, — запевняю подругу

Медична освіта дає мені розуміння певних процесів. Тому я розумію, що донором може бути людина будь–якої статі та віку. Основна умова — здорове серце. Пояснюю ці деталі Діані. 

До нас підходить чоловік в білому халаті. Він високий, сивоволосий, але з рисами обличчя, які вселяють надію. Навіть трохи нагадує мені мого батька...

— Добрий день.

— Вітаю, лікарю, — подруга підводиться.

— Діано, вам варто поїхати додому, щоб відпочити. Ваш брат зараз в глибокому сні. 

— Але я не можу його залишити самого.

— Можете. Навіть мусите.

— Ні, а раптом йому стане гірше.

— Діано, ви знаєте про закон кисневої маски?

— Ні, — губиться вона, але я знаю, та мовчу.

— При розгерметизацїї літака, спершу варто одягнути маску собі, а вже потім — на інших.

— Але чому? — хмуриться.

— Щоб мати змогу врятувати ще когось, окрім себе, — вклинююся в діалог.

— Ваша подруга має рацію, — теплою усмішкою обертається в мій бік. Цей чоловік навіть сміється, як мій покійний тато. І очі такі ж…  Дивовижно!

— Я заберу її до себе, — кажу. — Ходімо, Діано.

Ми непоспішно сунемось коридором. Я обіймаю подругу і гадки не маю, як можу допомогти у її біді.

— Юль.

— Що?

— Мені не можна їхати до тебе.

— Чому ж? — дивуюся.

— Я наражатиму тебе на небезпеку.

— Ти про що? — зупиняємось перед самим виходом і стаємо одна навпроти одної.

— Мені взагалі з лікарні виходити небезпечно.

— Що сталося, Діанко?

Її очі вкотре стають мокрими. Слова заплітаються, вона знатно хвилюється, та я не тисну на неї. Підозрюю, що це має звʼязок з тими мордоворотами з клубу.

— Я позичила гроші на операцію для Данила. Великі гроші… — закриває очі долонями.

— Але ж ти казала, що операція — частина державної програми.

— Так мало бути спочатку, але ми не потрапити під програму. Часу не було...

— Чому ти не розповіла мені? Чому приховала?

— У тебе немає таких грошей. Та й до недавна, ти сама була в боргах. Не хотіла вплутувати тебе. 
— Діано… — мені так шкода. — Ти винна гроші тим головорізам? — питаю, хоч все-одно знаю відповідь.

— Так.

— Скільки?

— Тридцять тисяч… доларів.

Я кладу руку на голову, пускаючи пальці між волосся. Хоч в мене шок від почутого, та подругу не засуджую.

— Коли ти маєш їх віддати?

— Ми не домовлялися про терміни. Бурий сказав, щоб віддала, коли зможу.

Бурий, значить. Тепер я знаю як звати це гидке створіння. Не треба багато розуму, щоб зрозуміти, що це навіть не імʼя, а клікуха. Як на зоні, прости Господи…

— Чому ж він готовий тебе з-під землі дістати?

Діана знову розплакалася. Так гірко, що ледве стримується, щоб не закричати.

Ми виходимо з лікарні і перше, на що я звертаю увагу, це те, що снігу майже не залишилося. Під ногами бридка осіння слякоть. 

Коли сідаємо в таксі, то вона нарешті заспокоюється і починає говорити.

— Спершу я танцювала на залі. Бурий регулярно приходив, ніколи не дозволяв собі чогось більшого. Навіть залишав щедрі чайові. Все було нормально, а потім Мороз сказав, що ми починаємо приватні танці. Багато дівчат відмовилися і я теж не хотіла. Але він пообіцяв хорошу платню, і я розуміла, що більше, ніж там, вже не зароблю ніде. Першим моїм клієнтом став саме Бурий…