1. Я стриптизерка

Юля

Сьома тридцять.

Нав’язливий звук будильника безжально вирвав мене зі сну. Я невдоволено простягнула руку, навпомацки знайшла телефон і вимкнула його. Під пуховою ковдрою було так тепло, що хотілося заплющити очі ще хоча б на п’ять хвилин. Але п’ять хвилин завжди перетворюються на пів години.

Мить і я вже стою босими ногами на підлозі, потягаючи руки в сторони.

За великим вікном прокидається Київ. Нічний сніг припорошив дахи будинків, автомобілі й голі гілки дерев. Двірники активно прокладали вузькі стежки між білими заметами, а з-під коліс машин здіймалися хмарки снігової каші.

Люблю зиму. Я притулилася лобом до холодного вікна. Колись так само дивилася на засніжений Львів. Тепер дивлюся на Київ. Дивно… але він теж став мені домом.

Снідаю, як зазвичай. Салат, кілька яєць і улюблений травʼяний чай.

Субота — вихідний  для більшості людей, але не для мене. Один раз в тиждень я проводжу репетиції для дівчат в стилі полденс і хілс. Я ніколи не танцювала в цих напрямках, коли жила у Львові. 

Почала займатись цим тільки тут, в Києві. Моя подруга керує кількома престижними нічними клубами. Вона проводила, так звану, реорганізацію. Набирала нових працівників, в тому числі і танцівниць. Кликала і мене там танцювати, але я відмовилася, бо більше хотіла працювати з дітьми. Саме вона попросила мене допомогти її танцівницям покращити пластику, поставу й сценічну хореографію. І, зізнаюсь, мені це сподобалось. 

Саме там я познайомилася з Діаною. Вона була зовсім не такою, як її уявляли відвідувачі клубу. Весела, відкрита, проста. Діана збирала гроші на операцію для молодшого брата й працювала майже без вихідних. Між репетиціями ми часто пили каву, жартували й навіть стали справжніми подругами.

Через годину я вже готувалася до початку репетиції. Все як завжди: музика, запітніле дзеркало, троє дівчат (зазвичай четверо, але сьогодні без Діани) і я. Акцент на пластику та спокусливу поставу.

У репетиційній залі завжди панувала своя атмосфера. Високі підбори стукали по ламінату, у повітрі змішувався аромат дорогих парфумів і лаку для волосся. 

Дівчата жартували легко, ніби знали одна одну все життя. Хтось без сорому перевдягався просто посеред залу, хтось поправляв панчохи перед дзеркалом, хтось обговорював чергового залицяльника.

Мене це щоразу трохи дивувало. Не тому, що я засуджувала їх. Ні. Просто мій світ був іншим. Я точно знаю, що тут танцюють дівчата не з жаги до розпусти. Точніше, не всі з жаги до розпусти. 

Моя подруга Діана яскравий цьому приклад. Просто тут добре платять і робота зазвичай в нічну зміну, а це означало, що вдень можна було посвятити себе буденності. А буденність Діани — це хворий брат.

— Молодці дівчата. Репетицію завершено. Але з вами не прощаюся.

— Ухти, цікаво, — обізвалася білявка Мілана з надутими губами. 

— Це одноразова акція. В Діани важливі справи, тому я підмінятиму її.

Дівчата переглянулися. Здається, їм не сподобалося, що сьогодні ми працюватимемо разом.

Ще через годину я стояла в гримерці і дивилася в дзеркало. Костюм здавався надто сміливим. 

Чорне блискуче боді щільно підкреслювало фігуру, довгі ноги прикривали прозорі панчохи, а високі сценічні підбори додавали ще кілька сантиметрів зросту. На плечах мерехтіли легкі декоративні елементи, які красиво ловили світло прожекторів. 

Мій макіяж яскравий і бездоганний. Червоні пишні губи, волосся накручене в локони та ідеально промальовані графічні стрілки. Колись вони були основою мого макіяжу. Тонкі акуратні лінії, які візуально підкреслювали погляд і додавали впевненості. Впевненості, якої мені зараз так бракувало. 

Тому найбільше мене рятувала маска. Оксамитова, чорна, прикрашена темними пір’їнами й дрібними кристалами. Вона приховувала верхню частину обличчя, залишаючи відкритими лише губи та підборіддя.

— О господи! Якщо хтось із моїх учнів побачив би мене зараз… — нервово всміхнулася своєму відображенню в дзеркалі.

— Повір, у цьому клубі ніхто не дивиться в очі, — підійшла і з посмішкою поправила пірʼя Марта. Я лише нервово хмикнула.

Музика огорнула зал густими басами. Я вийшла на сцену. Перші секунди здавалися вічністю. 

А потім увімкнулася професійна пам’ять. Кожен рух був точним, впевненим і красивим. У ньому не було вульгарності (так мені здавалося) — лише сила, контроль і пластика людини, яка присвячує танцю своє життя. Навіть постійні відвідувачі почали переглядатися. Хоч музика лунала гучно, та дещо я все-таки почула.

— Нова дівчина?

— Я її раніше не бачив…

Я перестала думати про клуб, про чоловіків у залі, про маску на обличчі. Слухала своє серцебиття і просто рухалася під музику.

Коли композиція закінчилася, оплески виявилися такими гучними, що я навіть не очікувала. Потім був ще один вихід, а потім ще. Дехто навіть сунув мені купюри грошей, наполегливо пхаючи в труси. 

Фуу. Я почувалася огидно.

Після останнього танцю, я швидко зійшла зі сцени, мріючи лише перевдягнутися й поїхати додому. 
Ноги гули від незвичних підборів. Голова — від музики. На шкірі досі відчувалося тепло прожекторів і дотики чоловіків, які настирливо пхали мені гроші. Хотілося якнайшвидше змити макіяж, зняти маску й знову стати собою. 
Очманіти можна! Я стриптизерка. Від самого формулювання стає огидно.

Я вперше опинилася по той бік сцени і зрозуміла дуже важливу річ. Танцювати для дітей і танцювати перед натовпом дорослих чоловіків — це два абсолютно різні світи. У першому ти даруєш людям радість. У другому тебе поглядом розглядають так, ніби ти частина вечірньої розваги.

Я рухалася коридором, майже дійшовши до дверей гримерки.

— Куди так швидко, красуне?

— Даруйте, але мені ніколи…

Секунда. Дві. І біля мене вже двоє чоловіків. Навіть ні. Це не чоловіки, — це пси. Двоє кремезних лисих типів у дорогих чорних костюмах. 
Масивні шиї, важкі золоті ланцюги, обличчя, ніби висічені сокирою. Від них пахло дорогим віскі, сигарами й самовпевненістю людей, які давно звикли, що слово «ні» для них нічого не означає.