1.

00:00
Ніч.
Пройшов сильний дощ, який відбувся вперше за місяць. Вона сидить сама, під одною, сумною
лампою на всю вулицю.
Її волосся мокре, як і одяг та лавка, проте дівчину це не хвилює.
«Як можна жити та забути про тебе? Минуло два роки, я не можу цього зробити».
Ці часті запитання: «Як?», «Чи можна?» розпалили в пані нову істерику. Через що їй довелось вийти
на вулицю. Вона боялася, що хтось за нею йде, боялась, що щось станеться. Саме так і сталось.
— Доброї ночі, можна присісти до вас?
Парубок мав великі чорні очі та доволі пишні губи. Він був у хорошому гуморі, тому посміхався дивлячись на стомлену Сашу.
— Доброї, звичайно.
Дівчина трохи відсіла, щоб дати більше простору своєму новому знайомому.
— Погода була сьогодні не дуже, чи не так? – запитав він дивлячись у далечінь.
— Не сказала б..- простягнула спочатку, – Іноді мені подобається дощ. Сьогодні саме цей день.
— Чому вам взагалі він не подобається? Я люблю будь-яку погоду.
Між ними настала мала тиша. Саша намагалась підібрати слова, щоб не відповісти занадто грубо.
— Ми можемо перейти на «ти». Інколи буває таке, що настрій не відповідає погоді. В мене так часто буває.
Юнак не знав як відповісти на цю тезу, він просто говорив далі.
— Тож..чому ти сидиш тут одна?
— Я? Я не можу заспокоїтись через свої страждання.
— Он як. А хіба страждання того варті?
Очі дівчини розкрилися на повну, вона хотіла поглянути на ту людину, яка була лише в декількох
сантиметрів від неї, але не могла. Їй було соромно за те, що той просто сів, а вже буде слухати всю
біографію життя.
— Я не знаю, не знаю чого вже варта.

Їх розмова була доволі довгою. Двоє людей говорили про початок такого стану та чому так відбувається.
— Думаю тобі потрібна допомога. Сходи до психолога, тобі стане краще.
— У мене нема на це часу. Дякую за пораду. – холодно відповіла вона. — Котра зараз година? 
Хлопець подивився на механічний годинник, що красувався на його руці.
— Друга ночі. Ми сидимо вже так годину.

Хлопець повернув голову в бік дівчини, однак не побачив нічого, окрім бежевого капюшона, що вкриває довге мокре волосся.

— Хочеш я проведу тебе додому?
Саша не очікувала такої пропозиції від людини, яку знає всього лише годину. Дівчина різко повернула голову в бік. 

— Якщо тинятимешся вулицями, тобі краще не стане. Повернись додому, висуши волосся та
старайся поспати. Коли фізично захворієш, ментальне здоровля впаде ще нижче.
— Та куди ще нижче. – саркастично сказала та, але піднялась із холодного ослону¹.
Саша не знала чи точно потрібно довіряти цьому диваку. Можливо він справжній вампір та хоче
втертись у довіру? А можливо він дійсно хоче допомогти. Дорогою цей дивний хлопець говорив про все на світі: плани на день, робота та все таке інше. Вони підійшли до потрібного будинку.
— Далі я сама. Дякую тобі.
— Я нічого такого не зробив, не дякуй.
Як тільки Саша обернулась до нього спиною, хлопець швидко пішов.

1.Ослін - лавка