Розділ 66. Стас.

Відчинивши двері, галантно пропустив Юлію вперед.

-  Заходь, мила.

Дівчина, зайшовши всередину, озирнулася. Так, ніби бачила будинок вже інакше.

За нами увійшла мама, одразу промовивши:

-  Нарешті ви обоє вдома, - промовила вона, - як і має бути.

Мимохіть усміхаюся, розуміючи, що мама давно прийняла Юлію як частину нашої родини.

Юлія зніяковіла, а я знав, що попереду ще одне завдання. Яке маю виконати найкращим чином. Занадто довго чекав на цей момент, щоб все провалити.

-  Леді, пробачте, але мені потрібно відійти на кілька хвилин.

Юля з подивом поглянула на мене.

-  Куди, Стасе?

Я усміхнувся, намагаючись приховати те, наскільки хвилююся.

-  Є одна незавершена справа.

Не очікуючи на інші питання, швидко пішов до своєї кімнати. Опинившись всередині, підійшов до комода і відчинив шухляду.

Звідти дістав невелику коробку.

Обручка лежала там, де я її залишив чотири роки тому. Взявши прикрасу у руки, відчув, як злегка тремтять пальці.

Я чітко пам’ятав той день, коли вперше побачив прикрасу у магазині і подумав, що Юлі сподобається.

Тоді ще не міг знати, скільки років ця красива ювелірка пролежить у коробці. Скільки разів збиратимусь викинути, але так і не наважусь.

Тепер радів, що не наважився.

Колись ця обручка подарувала мені надію.

Потім нагадувала про кохання, яке я втратив.

Тепер…

Відтепер все інакше. Я дивився на неї, відчуваючи вже зовсім інше.

Я не збирався більше боятися, знав чого саме хочу.

Хочу, щоб Юля була поруч…

Не та дівчина із спогадів, навіть не та Юлія, яку колись втратив.

Саме та жінка, яка зараз знаходилася у моєму будинку.

Я впевнено пішов з кімнати, тримаючи у руках коробочку, на оксамиті якої блищала обручка. Скільки мені довелося відпрацювати змін офіціантом, щоб придбати її? Згадати складно, а може вже не має значення?

Як тільки повернувся до кімнати, Юля усміхнулася. Я ж зрозумів, що наразі хвилююся сильніше, ніж за все своє життя.

Знаю, що подальші дії виглядатимуть як у романтичному фільмі (які ніколи не любив дивитися) але неважливо.

Може і мелодраматично, проте красиво.

Тому опустився перед нею на одне коліно, від чого дівчина завмерла.

-  Стасе… ти чого?

Замість відповіді відкриваю коробочку.

-  Юля, цю обручку я придбав перед нашим розставанням. Хотів зробити тобі пропозицію.

Кохана дівчина, прикривши рукою рота, заплакала. Сльози котилися беззвучно, але ми обидва знали: це сльози щастя.

Я бачив, як красуня усміхається крізь сльози.

-  Придбав прикрасу саме для тебе.

На мить опустив погляд на обручку, потім знову поглянув на кохану жінку.

-  Після того, що сталося, вже не знав, чи матиму колись можливість подарувати її тобі. Продовжував вірити і тому зберіг.

Голос зрадницьки затремтів, але я стримав емоції.

Юля продовжувала плакати, вже більше не приховуючи цього, а я взяв її за руку.

-  Кохана, я не обіцяю тобі ідеального життя.

-  Стасе…

-  Дозволь договорити. Я не знаю, яким буде завтрашній день, не знаю, скільки випробувань на нас чекає. Але точно знаю одне…

Легенько стискаю тендітну дівочу руку.

-  Я хочу пройти все це разом із тобою.

У кімнаті стало зовсім тихо, можна тільки почути схлипування тієї, кого я кликав розділити разом життєвий шлях.

Я поглянув в її очі, знаючи, що скажу наступної миті:

-  Більше я тебе не втрачу, Юліє. Не відпущу.

Після чого промовив те, що бажав сказати кілька років тому:

-  Виходь за мене.

Сказав просто, без зайвого пафосу. Але все стало зрозумілим як мені так і коханій дівчині.

Юля на мить заплющила очі, потім відкрила, і сказала єдине слово:

-  Згодна.

Потім засміялась крізь сльози, а я вдягнув обручку їй на палець.

Наречена схилилася до мене, я підвівся, захоплюючи чарівну шатенку в обійми. Віднині ми вважали себе єдиним цілим.

Ніщо і ніхто не зуміє нас розлучити.

-  Я кохаю тебе, - прошепотів я.

-  Я також тебе люблю, - відказала Юлія.

Неподалік від нас стояла мама, не втручаючись, спостерігаючи за тим, як її син, нарешті, став щасливим.