Відсторонившись, бачу, що Стас виглядає ущент розгубленим. Розумію, хлопець певно думає, що колишня кохана збожеволіла.
Нехай думає! Думає, що заманеться. Тільки нехай буде поруч, ніколи не йде. Я не відпущу того, кого люблю.
Мовчки відчиняю двері до вітальні, заходжу всередину. Не кажу ні слова, але Стас розуміє.
Заходить слідком за мною.
Зупиняюся у центрі кімнати, відчуваючи, що серце гупає так сильно, здається: коханий це чує.
Закусивши, нижню губу, відволікаюся на легкий біль. Це потрібно мені, щоб зосередитися.
- Стасе, вислухай мене. Прошу!
Молодий чоловік пильно дивиться, ніби намагається знайти пояснення всьому тому хаосу, який зараз відбувається. Потім повільно сідає на диван, показуючи, що готовий вислухати.
- Я слухаю, Юля.
Спочатку також хочу сісти, але змушую себе стояти. Так почуватимуся спокійніше.
В якусь мить відчуваю бажання втекти.
Від нього.
Від себе.
Від цієї розмови, яка все рівно повинна статися. Від правди, яку нарешті я повинна сказати вголос.
Перестати обманювати себе й його.
Я втомилася тікати. Ці чотири роки, що тікала, вони здалися нескінченними.
- Хочу все пояснити, - починаю, навіть задихнувшись на мить від емоцій, - не знаю, з чого почати…
- Почни спочатку, - злегка усміхнувшись, говорить Стас.
- Добре. Ти пам’ятаєш, як я кинула тебе кілька років тому. Пішла від тебе.
Стас ледь помітно напружився, в очах спалахнула тривога.
- Таке забудеш. Хоча б хотілося…
Слова сповнені іронією, боляче вдаряють, але я не відступаю.
- Я не хотіла тебе тоді кидати. І вже точно не збиралася виставляти на посміховисько.
Хлопець злегка насупився, згадавши ті моменти. Вони досі приносять йому біль, але сьогодні розставимо все крапки над «і».
- Коли людина чогось категорично не хоче, вона того не робить.
- Я дійсно не хотіла, Стасе. Я була юною, наївною, навіть дурною. Батьки та Валерія переконали, що ти мені не пара. Що я повинна зробити інший вибір. Мовляв, ти не здатен дати мені життя на яке я заслуговую. Чудовою партією стане Євген. Цей чоловік має красу, гроші, зв'язки, кар’єру, перспективи…
Я опустила очі, не знаючи, куди подіти погляд від сороми. Невже був час, коли вірила у все це?
- Я повірила їм… як же шкодую про це.
Стас слухає, не перебиваючи. На обличчі немає гніву чи роздратування. Він просто готовий почути, що я говоритиму далі.
- Не стану приховувати, спочатку я дійсно виявилася засліплена Євгеном. Вродливий, впевнений у собі, заможний. У цього красеня було все, що в юності здається таким важливим. Кожного разу, коли він купував мені сукню за десять тисяч гривень чи букет з неймовірною кількістю троянд…
Не витримавши, схлипнула, розуміючи, як це все звучить. Я продавалася… інакше не скажеш.
- Я навіть переконала себе, що кохаю його.
Гість повільно підняв на мене очі.
- Але ти не кохала Євгена?
- Не кохала. Ні одного дня. Жодної хвилини.
Стас продовжує мовчати і тоді продовжую:
- Зрозуміла це не одразу, знадобився час. Супроводжувала Євгена на вечірки, ходила до ресторанів…
- Це я знаю. Саме у ресторані ми всі і перетнулися.
- Поруч із ним усміхалася іншим, робила світлини, будувала життя. Граючи при цьому роль щасливої жінки.
Витираю сльозу, яка скотилася щокою. Стас слідкує за цим рухом, в його блакитних очах просинається тривога за мене. Він так чуттєво реагує на те, що я можу заплакати.
Отже, він також все ще кохає мене.
- Я будувала ілюзію щастя, Стасе, але насправді…
Хлопець тепер сидить так, наче боїться поворухнутися, зруйнувати той рівень довіри, що повиснув між нами.
- Насправді, всі ці роки я любила тільки тебе.
Кімната поринула у тишу…я зробила крок до нього. Присіла навпочіпки, поклала долоні йому на коліна.
- Знаю, що не маю права просити тебе пробачити мене. Після всього того болю, що спричинила тобі. Після того, як пішла, розбивши тобі серце. Знаю, наскільки тобі було тяжко.
Стас відводить погляд, потім знову дивиться на мене:
- Юля…
- Дозволь договорити. Не перебивай, інакше вдруге я не наважуся.
Стас поклав долоню поверх моєї. Цей простий дотик підштовхнув говорити далі:
- Пробач мені. Будь ласка, пробач. Я боялася, дозволяла іншим людям вирішувати, яким саме стане моє життя, кого повинна кохати. Це так неправильно. Я більше не хочу так жити.
#91 в Молодіжна проза
#1299 в Любовні романи
#571 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 04.11.2026