Час від часу дивлюся на годинник, який висить у вітальні на стіні. Наче щось від цього зміниться і час піде швидше.
Стас повинен приїхати і я чекаю на нього. З кожною хвилиною, очікування стає все більш нестерпним.
Щоб себе чимось зайняти, ходжу квартирою, поправляю речі, потім повертаюся на кухню, щоб поглянути на стіл.
На столі стоїть пляшка вина, поруч тарілка з порізаним сиром. Виглядає все це так, ніби дружина чекає, доки чоловік повернеться з роботи.
І вони разом проведуть романтичний вечір.
Звичайна справа…
Але тільки нічого звичайного у моєму житті не залишилося. І це добре, давно варто було наважитися на подібний крок.
Повернувшись до вітальні, звернула увагу на валізу, яка стояла біля дивану. Встигла вже зібрати деякі речі. Не все, звісно, але навіть не знаю, що можу залишити собі, а що повинна покинути тут.
Я взагалі не знаю, куди піду завтра. Вранці маю звільнити квартиру. Валерія чітко сказала це.
Хоча квартира оформлена на мене, але купили її Валерія. Справедливо, якщо забере свій подарунок назад.
Коли я не заслужила прихильності сестри, отже так і повинно бути. Після того, що зробила, не маю права тут більше залишатися.
І це анітрохи не засмучує.
З роботи мене звільнили, з сестрою посварилася.
Пішла від нареченого, звільнивши нас обох від ненависних зобов’язань. За пару днів примудрилася зруйнувати все життя, яке так ретельно будувала.
«Не ти будувала це життя. За тебе будували. Сама ти ненавиділа те, що коїлося, але не знаходила сили зізнатися у цьому».
Те, що зробила нещодавно… ні про що не шкодую.
Сівши на край дивана, чомусь поглянула на власні долоні. Наче могла знайти там відповіді.
Все це я зробила заради Стаса.
Несподівано озаряє думка: хіба він обіцяв мені щось?
Ми ж просто з ним розпрощалися, я сказала, що повернуся. Але він не обіцяв нічого. Не говорив, що хоче бути зі мною, будувати наше спільне життя.
Я вирішила все сама і тільки зараз збираюся поговорити зі Стасом. І тепер, сидячи у порожній квартирі, чекаю на хлопця, який цілком може сказати: Юля, ні. Минулого вже не повернути.
Відкинувшись на спинку дивана, заплющила очі. На мить навіть стало важко дихати.
Якщо він не захоче бути зі мною? Особливо тепер, коли втратила все?
Відкривши очі, знову поглянула на валізу. Навіть якщо і так, я все рівно не повернуся до колишнього життя.
Не спробую повернути Євгена, не піду миритися з Валерією, більше ніколи не стану тією слухняною Юлею, яка робила те, що від неї очікують.
Що буду робити, не знаю. Орендую маленьку кімнату на останні заощадження, знайду роботу, буду їсти одні макарони.
Тисячі молодих людей живуть так і нічого.
Зате стану вільною. Залежатиму тільки від себе і більше ніхто не стане втручатися у моє життя.
Якщо Стас скаже «ні».
Від цієї думки стало так боляче, що мимохіть обійняла себе руками, наче хотіла втішити.
Я кохаю його.
Настільки сильно, що вперше у житті наважилася поставити власні інтереси на перше місці.
Заради нас обох.
Дзвінок у двері наче висмикнув з туману.
Підвелася і, здається, ноги самі понесли у напрямку дверей. Відкривши, побачила його.
Стаса. Мого Стаса.
Стоїть переді мною, втомлений після роботи. Такий рідний, що перехоплює подих. Хочеться закричати від радості, що він поруч.
- Юля, вибач, що без квітів, - починає звичною фразою.
Я просто кинулася йому на шию, не дозволяючи договорити.
- Стасе…
Обіймаю кохану людину так сильно, наче боюся, що зараз зникне.
Але цього не буде. Ніколи більше не відпущу.
Потім я його поцілувала. Не думаючи над тим, що зараз роблю, не питаючи дозволу. Зробила це тому, що більше не здатна стримувати почуття, які накопичувалися протягом кількох років.
Які берегла навмисне для нього і не могла подарувати нікому іншому.
Хлопець на мить завмер від несподіванки, а я тільки сильніше притиснулася до нього.
- Я так тебе чекала. Стасе! Яка ж рада, що ти приїхав.
Сама чую, як тремтить мій голос. Насолоджуюсь теплом його тіла, відчуваю, як його руки обіймають у відповідь.
Не дозволивши отямитися, схопила за руку.
- Ходімо.
- Юля, але…
- Ходімо, - я просто потягнула хлопця усередину, настирливо та впевнено.
Стас спіткнувся на порозі і трохи не впав. Він інколи такий незграба.
#73 в Молодіжна проза
#1116 в Любовні романи
#488 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 04.11.2026