Можливо, це і є кохання?

Розділ 53. Юліана.

Дивлячись на Чеддера і Грацію, не можу стримати усмішку. З них вийшла неймовірна котяча пара.

Вони створені одне для одного. І нехай він безпородний кіт, якого Стас підібрав на вулиці, а вона – благородна і розбещена киця, яка різниця?

Для справжнього кохання, подібні дрібниці не мають значення.

Перебувала у впевненості, що сьогодні мене вже нічим не порадувати. Але вийшло навпаки. День, який провела неймовірно і з задоволення, закінчувався так само прекрасно.

Спочатку прогулялася парком зі Стасом. Розмовляла з ним і всім серцем прагнула, щоб все це ніколи не закінчувалося.

Потім сама напросилася у гості, побачилася з його мамою і нарешті з двома котами-бешкетниками. Які накоїли справ і навіть не збиралися за це розкаюватися.

Навпаки, виглядали задоволені собою і життям.

Давно не почувалася настільки щасливою. Впевненою, що, нарешті все роблю правильно.

Пригадується, як Стас дивився на мене протягом дня, як усміхався. Ми з ним говорили про звичайні речі, прямо як колись…

Можливо, це і є кохання? Коли не потрібно щось доводити, без зайвого пафосу та напускного блиску. Без страху, що можеш сказати щось зайве чи зробити.

Все це набагато дорожче, ніж все те, що колись вважала щастя. Точніше, думала, що вважаю.

І тут знову на думку прийшов Євген, від чого щось знайомо стиснулося у грудях.

Весь той час, що зустрічалася з вродливим викладачем, думала, що кохаю його. Потім переконувала себе, що кохання – не головне.

Набагато важливіше мати у житті надійність, гроші і стабільність. Щоб поруч знаходився такий чоловік, про якого б кожен зустрічний сказав «як же тобі пощастило».

Євген саме такий, але тепер розумію одну річ. Провівши сьогоднішній день зі Стасом, відкрила очі на очевидне.

Я не хочу такого життя! Я не хочу виходити заміж за Євгена. Це стане обманом для всіх нас. Для мене, для нього, для Стаса.

Замість бажаного щастя, ми всі станемо нещасними. Назавжди.

Заплющивши очі, на мить уявила своє весілля. Як стою у білій сукні, серед гостей.

Усміхаюся, хоча хочеться плакати. Кажу «так», хоча все єство всередині кричить «ні».

Поруч Євген, який також усміхається і прикидається, що кохає мене.

Невже заради цієї фальшивої, красивої картини я готова прожити чуже життя? Життя, яке мені не належить, яким не керуватиму.

Ні.

Я не хочу того.

І вперше за довгий час, відповідь прозвучала чітко.

Поглянувши на Чеддера, знову не зуміла стримати усмішки.

Безпородний, злегка нахабний, самовпевнений рудий красень, сидів поруч із Грацією.

Його не хвилювало те, що цій киці він не рівня.

«Чому ж мене це так хвилює? - запитую себе, - точніше, чому я послухала тих, хто знаходився поруч? Скільки часу мої рідні будуть вирішувати, яким чином мені бути щасливою? Допоки я дозволятиму це?»

-  Що робити далі? - запитує сусідка.

-  Як це що? - дивується Стас, - дочекатися, доки Грація народить, потім вигодує котенят. Прилаштуємо їх. Я особисто про це подбаю.

-  Скільки на це часу піде? До того ж кошенята не будуть чистокровними, - зітхнувши, промовила сусідка, - дешевше і швидше їх потім втопити.

Почувши це, я навіть збліднула. Що ця відьма надумала?

-  Оце вже точно ні! - різко відказав Стас, - навіть не думайте про таке.

Жінка похмуро поглянула на хлопця, а той зробив ще один крок до неї.

-  Шановна, зачепите кошенят, я вам потім вікна у будинку поб’ю. Чи хату підпалю!

-  Тоді сядеш, - огризнулася Ірина.

-   Байдуже.

Сусідка тільки гнівне  дивиться на нас. Я ж стою поруч із Стасом, готова, як і він, кинутися на захист котячої родини.

-  Все! З вами говорити немає сенсу, - каже Ірина, - забираю Грацію та йду.

- Дайте слово, що з кошенятами все буде добре, - говорить Стас, - я заберу їх, як тільки не потребуватимуть матері.

-  Здалися вони мені, - відказує жінка і обернувшись до кішки, завмирає.

Оглянувшись, всі разом завмираємо. Чеддер і Грація лежать у порога, згорнувшись у клубочки й притиснувшись одне до одного.

Вони наче утворили єдине ціле, срібляста та руда шерсть перемішалися, чулося спільне муркотіння.

-  Які вони милі, - розчулено кажу я, - навіть не хочеться гладити, щоб не порушити цю ідилію.

-  То може і не варто порушувати? - запитує Стас, звертаючись до сусідки.

Гостя сердито засопіла, роздумуючи:

-  Добре. Нехай Грація залишиться до ранку. Тільки тому, що їй потрібен спокій.

Коли все це вирішилося, стало зовсім темно. Хоча година не дуже пізня, але друга половина вересня: звісно, темніє вже раніше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше