Розділ 51. Стас.

Гуляючи з Юлею алеєю постійно запитую себе: навіщо запросив дівчину на зустріч. Сам же розумію, що це не побачення.

Не маю права запрошувати на побачення ту, хто належить іншому.

В якийсь момент просто припинив ставити собі подібне питання і став насолоджуватися тим, що Юлія поруч.

Спочатку говоримо з нею про всілякі дрібниці. Розповідаємо одне одному про роботу, людей, яких зустрічаємо, плани на майбутнє.

Час від часу Юлія сміється, а я розумію, що готовий слухати її годинами. Дивитися, милуватися обличчям, сяючими очима, спостерігати як вітер грає з довгим густим волоссям.

Якби вона знала, як хотілося узяти її за руку, сказати, що вона та єдина, з ким хочу розділити життя.

Розповісти, як щоразу згадую кохану дівчину перед сном, думаю, як тільки прокидаюся вранці.

Але я нічого такого не сказав, промовчав.

Врешті решт доходимо до ставка, через який перекинуто місток. Стаємо, поклавши руки на перила, дивимося на воду.

-  Тут красиво, - промовляє Юля, порушуючи тишу, що встановилася між нами.

-  Згоден, - відказую я, вперто дивлячись перед собою, щоб тільки не глянути на неї.

Так хочеться поставити питання, на яке також не маю право. На що я узагалі маю право, знаходячись поруч із Юлею?

-   Юля, коли у вас з Євгеном весілля?

Дівчина вражено дивиться на мене:

-  Звідки ти знаєш?

-  Нескладно здогадатися, - відказую, відчуваючи, як всередині вже просто рветься у шмаття.

-  Скоріше за все, у листопаді, - тихо промовила Юля.

Так скоро…

Я відкрив рота, щоб бодай щось сказати, але не знав з чого почати. Юлія не стала чекати і раптом узяла мене під руку.

Від дотику тілом пішли сироти. Здається, прохолодний осінній вітер пробрався під одяг, змусивши затремтіти.

-  Підемо далі, Стасе. Не хочу зараз говорити про своє весілля.

Я кивнув і ми продовжили прогулянку.

Відчуваю тепло її рук на своєму лікті навіть через тканину одягу. І цього мені достатньо, щоб, хоча б на деякий час забути про все.

У тому числі про Євгена та листопад, який невпинно наближається.

Тоді Юлія перетвориться на заміжню жінку і для мене назавжди стане недосяжною.

Поглянувши на її тонкі пальці, що тримаються за мій рукав, знову подумав про те, що не мав для неї навіть скромного букета.

Несподівано завібрував мій телефон. Діставши гаджет з кишені, бачу, що телефонує мама.

Мама рідко коли турбувала, знаючи, що я зайнятий. Невже щось сталося?

-  Слухаю, - промовляю, прийнявши виклик.

-  Синку, приїдь додому, - голос мами звучить обережно, наче чогось боїться.

-  Щось сталося? - з тривогою запитую, відчуваючи, як серце забилося швидше.

-  Нічого такого… точніше… ну потрібно, щоб ти приїхав.

-  Добре. Скоро буду.

Ховаю гаджет і зіштовхуюся поглядом з Юлею, яка чула мою коротку розмову.

-  Щось сталося?

-  Сподіваюся, що ні, - ніяково усміхнувшись, промовляю я, - мама сказала, щоб їхав додому.

Взявши Юлію за руку, додав:

-  Дякую, що погодилася зустрітися зі мною. Бажаю, щоб день весілля став твоїм найщасливішим днем.

Юля пильно дивиться на мене, від чого замовкаю, не знаючи, чи варто ще щось додати.

-  Я можу поїхати з тобою?

-  Навіщо? - вражено запитую я, - якщо там щось сталося, то розберуся.

-  Тому що хочу, - серйозно відказує дівчина, - не бажаю вертатися додому. Хочу залишитися з тобою.

Дівчина промовляє це якось по-дитячому, щиро та наївно. Наче маленька дівчинка, яка прагне добре виконати завдання і за це отримати цукерку.

У мене ж немає сили відмовити коханій дівчині.

-  Впевнена? Я навіть не знаю, що сталося, - роблю недолугу спробу відмовити дівчину, але так не здається.

-  Неважливо, що там трапилося, - повторює вона, - я просто хочу побути з тобою. Трошки довше.

-   Добре, - тільки й відказую.

Майже всю дорогу, доки їдемо до мене додому, мовчимо. Юля бере мою руку, я не віднімаю. Нам  просто бажається триматися за руки, їхати громадським транспортом і знати, що є одне в одного.

Не відпускаємо того, хто поруч навіть коли йдемо вулицею до мого будинку. Коли підходимо, вже майже стемніло. Хоча доба непізня.

Нічого дивного, друга половина вересня.

-  Сподіваюся, нічого серйозного не трапилося, - промовляю, коли підходимо до паркану, - мама наче не говорила занадто схвильованим голосом, але…

Відчуваю, як Юля сильніше стискає мою долоню.