Розділ 50. Стас.

Не знаю, що мене смикнуло зателефонувати Юлії. Точніше знаю… нудьга за нею. Кохання, яке залило душу і більше не дозволяло себе контролювати.

Після того, як пішла Уляна, десь годину сидів на лаві, задумавшись. Доки осінній вітер не пробрався під куртку.

Незвично якось… здається, нещодавно панувало літо, аж тут вже настала осінь.

Колись сиділи на лаві у парку з Юлею і я дав слово, що коли настануть холоди, то зігріватиму її. Але не вийшло виконати обіцянку…

За мене тепер це робить інший чоловік.

Дістаю телефон, дивлюся на екран. Юлія записана там як «Юліана. Постійна клієнтка».

Чи варто їй телефонувати? Вона ж чужа дівчина, чужа наречена. Я ніколи не дозволяв собі втручатися у чужі стосунки.

Та коли думаю про Юлію, хочеться послати якомога далі всі принципи.

Я давно пробачив їй той біль, що принесла мені, але дівчина про це не знає. Може зателефонувати і сказати? Щоб не переймалася.

Іронічно усміхаюся: фантазії не вистачає придумати причину, щоб зателефонувати тій, кого кохаю?

Набираю комбінацію цифр, і почувши голос коханої дівчини, сам ледве не зриваюся. Хочеться розридатися і разом з тим кричати від щастя.

-  Юлія, ти плачеш? Моя дівчинка, ніщо не варто твоїх сліз.

Кажу це щиро, впевнений, що маю рацію. Виходить, що плаче Юлія зараз через мене.

-  Пробач, - тихо промовляю, - хотів просто запитати як справи, а тепер…

Юля мовчить, знаю, що зараз киває, наче погоджується з чимось.

-  Зустрінемося? - запитую і подумки знаю, що роблю помилку.

Про яку пошкодую, як тільки закінчу розмову. Призначаю зустріч фактично одруженій жінці.

Знаю про це, але не відступаю.

-  Добре, - говорить дівчина, - коли і де?

-  Завтра вранці вийде?

-  Так, - коротко відказує Юля і мені здається, що вона знову плаче.

-  В нашому улюбленому парку, - продовжую я, - пригадуєш стару яблуню?

-  Вона досі росте? - у голосі дівчини промайнуло захоплення.

-  Сам дивуюся. Не знаю, скільки років цьому дереву, - отже, завтра о десятій.

Прощаємося, а я відчуваю, як стало жарко, наче і немає на дворі осінньої прохолоди.

Завтра побачуся з Юлією. Від усвідомлення цього, на вустах розквітає усмішка, як колись у студентські роки.

Коли чекав кохану на автобусній зупинці або під університетом. Як йшли гуляти, узявшись за руку, забувши про все на світі.

Ділилися планами, вірили у наше спільне майбутнє.

В який момент між нами все зруйнувалося? Де як схибив? Що зробив не так, якщо Юлія вирішила покинути?

Вона ж кохала мене. І досі кохає… чи то мені так здається?

Хочеться вірити?

Наступного ранку, сказавши мамі, що хочу прогулятися (правда, не сказавши, з ким саме) йду до парку.

Прийшов на місце зустрічі раніше.

Пройшовся кілька метрів по алеї, роздумуючи над тим, що без букета.  Так хотілося принести хоча б невеликий букет квітів. Всього лише кілька осінніх квітів, яку б у квітковому перев’язали стрічкою. Юля б несказане зраділа.

І на це грошей немає.

Ну що я за невдаха?

Поглянувши перед собою, побачив клумбу на якій розквітали айстри. Юлі подобалися ці квіти, особливо рожеві.

Я навіть вже зробив крок у бік квітів, але швидко зупинився, застигнувши на місці.

Похитав головою, розуміючи, що ідея  не дуже влучна.

-  Ні, приятелю. Цього робити не можна. Тобі вже не вісімнадцять.

Задум зрізати квіти з міської клумби, щоб порадувати кохану дівчину неправильний.

Та й чи сподобається Юлії скромний букет? Євген, певне, радує її розкішними квітами, такими, від яких дух перехоплює, а з гаманця через них зникають тисячі гривень.

Ще раз глянувши на айстри, пішов далі. Не маю для Юлі нічого. Ні квітів, ні подарунків, все як завжди, нічого нового.

Міг запропонувати тільки себе, як колись. Навіщо Юля погодилася на нашу зустріч?

Навіщо я зробив таку пропозицію чужій нареченій?

Побачивши Юлію здалеку, зрозумів, що все інше втрачає значення.

Дівчина йшла алеєю, недбалим рухом поправляючи волосся, яке зметнулося від легкого осіннього вітру. На ній легке пальто, на шиї шарф, виглядає такою елегантною й ефектною.

На всяк випадок, вкотре нагадую, що така дівчина не для мене.

Та я все  ще кохаю її. Настільки, що у грудях стає тісно.

Помітивши мене, дівчина підійшла й усміхнулася.

-  Привіт, Стасе.

-  І тобі привіт, - вітаюся з нею недбало, хоча всередині все перевертається.