Сиджу біля вікна, спостерігаючи, як місто повільно занурюється в осінні сутінки.
День став коротше, це вже добре помітно. У будівлі навпроти запалюється світло у вікнах, на вулиці починають працювати ліхтарі.
Затишно і разом з тим сумно. Ми із Стасом полюбляємо весну і літо. Саме у весною почали зустрічатися, захопили трохи літа. До осені наші почуття не дотягнули і винна у цьому я.
Підпираю щоку долонею і чітко розумію: як же мені тут не подобається. Працюю зовсім недовго, а так набридло, що готова бігти світ за очі.
Не подобається сучасний кабінет, ненависні обов’язки які виконую… як же це все нудно.
Переводжу погляд на папери, що лежать на столі. Валерія скидає на мене рутинну роботу, яку ніхто не хоче виконувати.
Не так давно здавалося, що працювати у відомому рекламному агентстві сестри чудово. Зарплата хороша, зручний та красивий офіс у самому серці Києва, блискучі перспективи.
Але тепер чесно можу зізнатися: байдуже на все це. Пішло воно все під три чорти.
Подумки усміхаюся: якби подібне сказала вголос і почули Валерія або Євген, то обидва б зомліли.
Витончена дівчина трохи не лається. Вони б від мене і не таке почули, так все набриднуло.
Валерія нічого для мене не шкодує, вже підвищила зарплату за просте сидіння у кабінеті, пообіцяла в якості премії новий ноутбук.
Я їй так вдячна. Але відчуття подяки не здатне змусити полюбити нудну роботу.
Зітхнувши, знову поглянула у вікно. Хоч би цей робочий день швидше закінчився.
Добре, що Валерії немає, поїхала на якусь важливу зустріч. Щось говорила, та я не слухала.
Скоро у мене весілля з Євгеном. З молодим, прекрасним чоловіком, з яким проведу решту свого життя. Матиму з ним дітей, зустріну старість…
Це так чудово, хвилююче. Тільки чомусь, замість хвилювання відчуваю нудьгу.
«Що зі мною коїться? Я ж повинна рахувати дні до урочистої події, а я… навіть ще сукню не вибрала. Ще перша шлюбна ніч…».
Від думки про це, навіть смикнулася.
Точно! Спати з Євгеном доведеться. Він же стане моїм законним чоловіком.
Закусила нижню губу… чому від подібної думки так ніяково?
- Дурниці, - промовила вголос, - після весілля все має змінитися. Євген хороший і надійний. Будь-яка дівчина була б щаслива, якби він опинився поруч.
Тоді чому, замість радості, відчуваю порожнечу? Це ж ненормально!
Смартфон, що лежав на столі, несподівано завібрував, вимагаючи уваги і висмикнувши з настирливих думок.
Наче прокинувшись, поглянула на гаджет… мені сниться чи це насправді?
На дисплеї висвітився напис «Стас. Доставка».
Не знаю, чому саме так його позначила.
Не знаю, чому не видалила номер колишнього хлопця.
Не знаю… чому він зараз мені телефонує.
На мить я, здається, забула як дихати. Все! Абсолютно все втратило значення, крім одного:
Стас телефонує мені.
Тремтячими руками не одразу зуміла прийняти виклик, але вдалося…
- Слухаю.
У відповідь мовчання.
- Я слухаю, кажіть.
Знову мовчання. Здається на тому боці сподіваються, що я скину виклик. Але я не скину.
- Стасе, це ти? Не мовчи.
- Юля.
Перехопило горло, до очей підступили сльози.
Варто почути цей голос.
Рідний. Коханий.
- Пробач, що потурбував, - тихо говорить Стас.
- Ти не турбуєш.
- Ти зараз де?
- На роботі.
- Ти влаштувалася? Вітаю.
Мовчання, від якого комфортне. Ми завжди з ним могли говорити і мовчати.
- Подобається робота? - запитує Стас.
Я похитала головою.
- Ти зараз киваєш головою чи киваєш? - питає Стас.
Усміхаюся крізь сльози. Стас не забув моєї звички.
Тієї звички, про яку знав тільки він.
- Хитаю, - відказую, відчуваючи, як з вій зірвалася сльоза і покотилася щокою, - не подобається мені робота.
- Тоді ж чому…
- Якби я знала, Стасе.
Знаю, що хотів спитати колишній хлопець: чому працюю на роботі яка не подобається.
Не знаю.
Чому працюю на роботі, яка не подобається?
Чому слухаю родичів, які вирішують все за мене?
Чому виходжу заміж за чоловіка, якого не кохаю?
Чому покинула того, хто для мене найдорожчий?
#115 в Молодіжна проза
#1492 в Любовні романи
#653 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 04.11.2026