Розділ 46. Юліана.

Пройшов тиждень з того моменту, як влаштувалася на роботу у рекламне агентство Валерії. Хоча, мабуть, слово «влаштувалася» не зовсім доречно.

Бо за цей тиждень зуміла зрозуміти дві прості речі.

Перша полягає у тому, що моя сестра чудова керівниця, все тримає під контролем.

Друга – мені узагалі не цікава реклама. Якби не Валерія, вже на другий день пішла б геть. Краще влаштуватися продавцем-консультантом або кур’єром. Стас працює на доставці і нічого.

Я ж люблю пересуватися, а така робота дає прекрасну можливість дізнатися більше про рідне місто.

-  Юліано, треба занести дві чашки кави до переговорної.

Відводжу погляд від монітору й автоматично запитую:

-  Кому саме?

-  Віті та Марині. Дівчата сказали, що хочуть зробити перерву.

Наразі сиджу в одному кабінеті із сестрою, яка навіть голови не підняла від документів. Спочатку мені обіцяли окремий кабінет, але потім Валерія вирішила, що я поки не заслужила таку розкіш. Тому, поки, посиджу з нею.

Згодна з тим, що поки не заслужила сидіти в окремому кабінеті. Але… щось підказує, що я і не стану домагатися такої ласки.

Я мовчки кивнула і вийшла.

Отже, кава…

Здається, за ці сім днів, я принесла стільки кави, що вже можу претендувати на звання баристи.

Коли майже доходжу до дверей, сестра говорить:

-  Потім повертайся, попліткуємо.

«Знову, - з досадою думаю, хоча і не показую зовні, - щодня говоримо. Їй не набридло?»

Роблячи каву на кухні, думаю про те, що Валерія взяла мене на роботу не тому, що я їй потрібна, як помічниця чи хороша співробітниця.

Старшій сестрі шкода залишати молодшу без діла. Мовляв, треба ж чимось займатися, а рідні краще знають, що мені потрібно.

Всі навколо краще знають, на кого навчатися, ким працювати… за кого виходити заміж.

Я ж хочу бути корисною, щоб довести собі, що здатна на щось більше, ніж просто сидіти у сучасному офісі та відповідати на повідомлення, приносити каву та у черговий раз показувати сестрі обручку з діамантом.

Слухати її захопленні охання, а потім повчання, яким чином треба тримати чоловіка на повідку.

Виконавши доручення, повертаюся до кабінету. Підійшовши до Валерії, запитую:

-  Валері, я можу взяти якийсь рекламний проект? Самий простий, щоб попрактикуватися.

-  Звісно, мила. Але пізніше.

За сім днів чую подібне втретє.

Ближче до обіду, телефон завібрував і я взяла гаджет до рук.

Повідомлення від Євгена.

«Привіт, кохана. Як твої справи? На роботі все добре? Я затримаюся сьогодні. Можливо, побачимося на вихідних».

Подумавши кілька секунд, відписалася:

«Гаразд. Коли будеш вільний, повідом».

І все…

Я відклала телефон. Останнім часом практично не бачимося з Євгеном. Хоча знаходимося у статусі наречених. До нашого весілля вже почали підготовку.

Радості ні краплі.

Спочатку переконувала себе, що це нормально для сучасних людей. Мовляв, у нього робота, тепер і у мене також.

Ми дорослі люди і не так обов’язково часто бачитися. Бентежило інше…

Раніше я хотіла зустрічей з Євгеном, здавалося, що щиро закохана у нього. Тепер все частіше ловлю себе на думці, що зовсім не чекаю наших побачень.

Варто уявити побачення, як перед поглядом виникало інше обличчя.

Обличчя Стаса. Мого Стаса. Хлопця, якого колись щиро полюбила і сама ж відштовхнула.

І зараз готова на все, щоб повернути ті дні. Коли гуляли київськими вулицями, взявшись за руки.

Коли розуміли, що вистачає грошей тільки на один проїзд на маршрутці і комусь доведеться йти  пішки.

У результаті, пішки йшли разом, не відпускаючи одне одного.

«Скільки можна? Постійно говориш собі, що Стаса потрібно відпустити і щоразу чіпляєшся за ваші спільні спогади. Може тому, що вони роблять тебе щасливою. Єдине, від чого почуваєшся живою».

Телефон знову видав повідомлення, відкривши яке, знову побачила від Євгена:

«Сумую за тобою».

Деякий час дивлюся на ці слова, потім набираю:

«Я також, милий. Не барися сьогодні на роботі, не змушуй наречену хвилюватися».

Ще до того, як відправити, знаю, що збрехала.

Не йому, а собі.

Я дійсно сумую, але не за Євгеном. Не за чоловіком, за якого скоро вийду заміж.

Під кінець робочого тижня почуваюся втомленою, майже виснаженою. Все це нагадує дивний сон, правда у вісні не так часто доводиться бігати за кавою, перебирати документи (за які ніхто не забажав взятися крім мене) і чути від начальниці «сестричко, зайди до мене, треба поговорити».