Розділ 27. Стас.

«Вітаю! Зараз майже о дев’ятій годині вечора, ти стоїш біля дороги і чекаєш, доки приїде та, що використовує тебе, і навіть не приховує цього».

Думаючи так, переконую себе, що мені байдуже на те, що сталося. Мовляв, стало шкода дівчину, яку хтось засмутив.

Я ж не останній покидьок, щоб відмовити. Юля потребує підтримки, то я постараюся допомогти.

Те, що я запасний аеродром, після її нареченого, то вже деталі…

Разом з тим, розумію: я кохаю Юлію і саме у цьому і полягає основна причина, чому стою тут.

Якби ж міг відчувати до неї звичайну дружбу… наскільки б все простіше виявилося.

Десь виникає спокуса розвернутися і піти геть… Не бачити дороги, якою має приїхати Юля.

Кохання усього мого життя. Дівчина, яка колись запала у душу і не хоче звідти забиратися.

Бачу, як до мене прямує таксі, яке зупиняється у пару кроків. З машини виходить Юля, розплачується з чоловіком за кермом.

«Тільки не думай кинутися їй назустріч та ухопити в обійми. Тримайся холодно», - наказую собі.

Дідько! Я ж наче алкоголік, який закодувався. Один необережний рух і все… справу програно.

Юля попрощавшись з водієм, обертається до мене. Світло ліхтаря падає на неї, а у мене мову відбирає.

На ній довгий сарафан білого кольору, волосся вільно струменіє. Виглядає такою прекрасною, наче німфа з грецьких міфів.

Колись захоплювався таким читанням. Юля із задоволенням слухала, коли розповідав.

Дівчина завмирає, розглядаючи мене… чи може тільки так здається? Після чого впевнено підходить. Відчуваю аромат її парфумів. Схоже на запах яблука та кориці.

-  Привіт, - каже вона, - Стасе, пробач, що так потурбувала…

-  Не переймайся через це, - відказую м’яко, - якщо можу чимось зарадити, буду радий. Тільки…

Замовкаю, не знаючи, як правильно поставити запитання, яке хвилює. І вирішую зробити це прямо, як є.

-  Євген знає, що ти тут? Що приїхала до іншого чоловіка?

Судячи з виразу обличчя Юлі, не знає…

Я ж питаю не просто так. Дуже не полюбляю брехні. Можу ставитися до Євгена як завгодно, ревнувати і заздрити, але співучасником обману бути не хочу.

-  Не знає, - говорить Юлія, - що зробиш? Виженеш мене?

-   Взагалі-то варто, - відказую холодно, схрестивши руки на грудях.

Юлія тихо розсміялася. Промінь ліхтаря ковзнув по її личку і я помітив сліди сліз. Зовсім нещодавно плакала.

Всередині все стиснулося…

-  Упізнаю тебе, Стасе, - говорить дівчина, - у тобі завжди поєднувалися дві особистості. Одна з них була готова коїти шалені речі, веселитися та божеволіти. Інша – чесна і принципова, не йшла ні на які поступки.

-  Хіба це нам заважало?

-  Ні, - погоджується Юлія, - навпаки, допомагало тримати рівновагу у стосунках.

Не знаю, що сказати на подібне.

Так і стоїмо біля дороги, під ліхтарями.

-  То як, Стасе? Покинеш мене зараз? Скажеш забиратися, бо мій наречений не знає, де я і з ким?

Хороше питання. Розум наказує так і зробити. Веліти дівчині їхати додому. Але емоції, почуття… все це просто кричить: «Не кидай її. Не відпускай».

-  Поїдеш додому?

-  Ні, - коротко відказує Юля, - краще вже кудись у місто. Гулятиму до світанку.

-  Дурне і небезпечне рішення, - вмикаю суворого наставника, - ходімо, Юля. Зараз нікого немає вдома, крім Чеддера.

-  Зробиш бутерброди з сиром?

-  Це мій кіт.

-  У тебе є кіт?

Голос Юлі звучить так жваво, що серце, мимохіть, смикається.

Ми з нею мріяли про кошеня…

До мого будинку йдемо мовчки. Коли опиняємося надворі, Юля оглядається.

-  Тут нічого не змінилося.

-  На зміни потрібні гроші, - відказую і подумки гримаю на себе.

Чому вічно кажу те, про що не питають?

Юлія на ці слова дивиться величезними очима, після чого усміхається:

-  Не всі зміни потрібні, Стасе. Я рада побачити, що тут залишилося все так, як колись.

Натягнуто усміхнувшись, запрошую Юлю зайти до будинку. Коли дівчина переступала поріг, несподівано спіткнулася. Я підхопивши, обійняв за талію, притиснувши до себе.

-  Обережно…

Слово, яке зірвалося з губ перш, ніж встиг відслідкувати. Чого дивуватися, коли поруч із Юлею мозок завжди вимикався.

Вже хотів допомогти дівчині випрямитися, як та, піднявши голову, поглянула мені у вічі, від чого перехопило подих.

Наступні кілька секунд просто дивилися одне на одного, не кажучи ні слова. Час, для нас, здається зупинився.