Розділ 23. Юліана.

Після того, як двері зачинилися, я ще пару хвилин дивилася на них. Наче сподівалася, що Стас повернеться.

Але він не повернувся, про що я чудово знаю.

Колишній хлопець завжди був впертим і принциповим. Міг потрапити у недолугу ситуацію, виставити себе на посміховисько.

Але вийти з цього всього з гідністю.

Подібне завжди у ньому захоплювало, хоча ніколи не казала вголос.

Тепер він поставив мене на місце, вказав на  мої помилки. Потім пішов з високо піднятою головою.

Стас здатен виглядати особливо благородним і величним.

Просто не знає про це…

Повернувшись до вітальні, сіла на диван, задумавшись.

Мені б мало полегшати після розмови. Я ж сказала, що хотіла. Зізналася, що шкодую у скоєному, майже попрохала вибачення.

Своїм питанням: «ти щаслива»? Стас загнав мене у ступор.

Здається, маю всі підстави почуватися щасливою. У мене ж такий чудовий партнер. Євген уособлює мрію будь-якої жінки.

Ну чого мені не вистачає? Євген неймовірно вродливий, серйозний, успішний. Працює викладачем в університеті, вдягається з голочки, у суспільстві поводиться так, що червоніти точно не доводиться.

Добре для мене ще й тим, що самій доводиться постійно вдосконалюватися.

Коротше, поруч з неймовірним бойфрендом, у мене життя, про яке мріяла.

Тоді чому ж розгубилася через просте питання про щастя?

Чому думаючи про майбутнє весілля з Євгеном, відчуваю нудьгу?

Відкинувшись на дивані, навіть забула про те, що сукня може пом’ятися. Я узагалі зараз про сукню не думаю.

Несподівано пригадується наше зі Стасом минуле. Коли ми ще були разом, навіть не думали розлучатися.

Точніше, це я тоді не думала… насолоджувалася кожним днем поруч із коханим.

Пригадую нашу першу прогулянку, коли Стас з гордістю придбав каву для нас обох і… пролив на себе. Причому, навіть не встиг донести куди треба.

Як він намагався приготуватися нам вечерю і мало не спалив кухню. Валерія повернувшись з роботу, влаштувала обом прочухана.

Як часто ми могли сміятися просто на рівному місці, згадавши недолугу дрібницю. Чи сидіти на лавці вечором під світлом ліхтаря.

Кожна мить поруч із ним наповнювала життя яскравими фарбами. Я берегла у пам’яті наш перший поцілунок, повідомлення які могли надсилати одне одному серед ночі.

Його голос… його руки.

«Здається, я зараз кричатиму з відчаю», - усвідомила, дивлячись у стелю.

Що я відчуваю з Євгеном?

З цим красивим чоловіком я бачила тільки найкраще. Розкішні ресторани, неймовірні букети, на які він викидав тисячі гривень.

Подарунки, про ціну яких могла тільки здогадуватися.  Професійні фотосесії, на світлинах яких ми обидва усміхалися.

Проте ніколи не почувалася поруч з Євгеном легко…

Ми узагалі колись сміялися, коли знаходилися поруч? Легко, невимушено. Тому що хочемо, а не повинні?

Пригадуючи Євгена, все більше розумію: він радує мене тільки матеріально. Але хіба тільки заради цього, я з ним?

Я ніколи не вважала себе меркантильною. Навіть коли вважалася самою популярною дівчиною університету, не намагалася використовувати хлопців для вигоди.

Не зустрічалася тільки для того, щоб показатися крутою. Узагалі ні з ким не зустрічалася крім Стаса.

Якою ж я тоді була щасливою…

Доки сама все не зіпсувала.

Стас ніколи не мав змоги подарувати мені щось дороге.

Але це і не було потрібно. Він робив заради мене інше… те, що залишалося у спогадах на довгі роки.