Розділ 20. Юліана.

-  Вітаю! Прийміть замовлення.

На тому кінці ставлять стандартні запитання. Яка адреса, номер телефону, що саме хочу замовити.

Буденна ситуація, до якої звикла. Замовляю продукти, порошок та  мило. Наважуюся сказати те, заради чого і здійснила дзвінок.

-  У мене вимога. Я хочу, щоб замовлення привіз Стас Левченко. У вас же працює такий?

Між мною та невидимою співрозмовницею западає пауза. Потім дівчина говорить:

-  Він зараз на виїзді. У нас є інші хороші кур’єри, які…

-  Я готова почекати, - не дуже ввічливо перебиваю, - послухайте, я не перший місяць поспіль користуюся вашим сервісом. Можна піти мені назустріч?

-  Так, але…

-  Ніяких, «але», панянко. Моє замовлення має привезти Левченко. Ніхто інший, інакше скаргу напишу.

-   Все буде зроблено.

Скинувши виклик, дивуюся собі. Завжди вважала себе лояльною та стриманою клієнткою, аж тут…

«Я висловила своє бажання. Невже так складно його виконати? Вони для того там і сидять».

Моє бажання полягає у тому, щоб побачитися зі Стасом.  Не вловлюю у цьому нічого поганого…

Доки очікую на його приїзд, навіщось витягаю з шафи рожеву сукню. Ту саму, що колись дуже подобалася Стасу.

Яку я практично не носила після розставання з ним.

Вдягнувшись, підфарбувала губи.

Навіщо? Я ж не збираюся його спокушати чи зачаровувати. Поводжуся зараз так, наче чекаю на побачення.

Хоча ніякого побачення не буде. Подумаєш, хлопець привезе замовлення. Він щодня комусь щось возить.

Лунає дзвінок у двері, серце смикається. Швидко підводжуся, практично кидаюся до дверей.

Змушую себе сповільнити крок, щоб дійти нормальним ходом.

Відчиняю двері, бачу Стаса, що стоїть на порозі. У форму, тримаючи великий пакет.

На мить його погляд ковзнув по сукні, здається, у блакитних очах промайнуло здивування і щось схоже на радість.

-  Добрий вечір, Юліано, - тільки і промовив.

-  Можна просто Юля, - відказала, натягнуто усміхаючись.

Той ніяк не відреагувавши, заніс пакети у квартиру. Обережно поставив на підлогу.

-  Всередині все замовлення. Включаючи порошок та мило. Ти не вказала аромат, тому я обрав запах яблука.

-  Дякую тобі. За те, що приїхав.

Стас пильно поглянув на мене.

-  Будь-ласка, наша компанія завжди прислухається до клієнтів. Але на майбутнє: краще скористайся послугами когось з інших кур’єрів. Мені цей район незручний, багато часу йде на дорогу.

Хлопець збирається йти, а я відчуваю розгубленість. Ситуація нагадує наші перші зустрічі, коли гордий студент з усіх сил намагався показати, що я його не цікавлю.

Тоді я не відступила. І тепер не відступлю.

Я швидко дістала гроші і навіть не перерахувала.

-  Не поспішай, Стасе. Візьми.

Хлопець навіть не глянув на гроші.

-  Юліано, не потрібно.

-  Хіба вам забороняють брати чайові від клієнтів?

-  Не забороняють. Це на розсуд клієнтів. Я не беру.

-  Узагалі? Чи тільки від мене?

Сині очі Стаса, здається, пронизують наскрізь.

-  Від тебе, Юлько. Відмовився минулого разу, відмовлюся і тепер.

Говорить спокійно, у звичній, для себе, манері. Стас ніколи не зраджував собі.

То я його зрадила. Зрадила наше кохання.

-  Стасе…

Він знову підняв на мене очі. Цього разу у погляді читалося роздратування. Мовляв, чого відволікаєш від роботи?

-  Ти можеш залишитися на деякий час?

-  Навіщо? - здивовано запитав хлопець.

-  Поговорити.

-  Ні, Юле. Мені потрібно повертатися до роботи.

-  Це не займе багато часу.

-  Все рівно, не можу. Я встиг заробити позитивний імідж у компанії. Не збираюся втрачати. Ще хочу сьогодні узяти пару замовлень.

Відчуваю, як всередині піднімається розпач. Я не можу дозволити, щоб Стас зараз пішов. Хочу, щоб залишився.

Залишився зі мною.

-  Я заплачу за твій робочий день.

-  Це зайве.

Голос молодого чоловіка звучить категорично і він знову робить  крок із квартири.

Тоді хапаю за руку, змусивши зупинитися.

-  Прошу! Стасе, я прошу тебе про це.

Дивлячись на його вродливе обличчя несподівано розумію, що не хочу більше вигадувати, для себе, неіснуючих пояснень.

Чому саме він мав привезти замовлення і навіщо так хотіла з ним побачитися.