Розділ 14. Юліана.

Стас тримає у руках коробку з продуктами, які доставив для клієнтки. У мене заготовлені гроші, щоб віддати за замовлення. Ще чайові для кур’єра…

-  Юля… - тільки і каже молодий чоловік.

Ошелешеність на його обличчі потроху сходить нанівець, розуміє, що повинен щось сказати.

-  Привіт, Стасе, - тільки і відказую, розуміючи, що, може, то не найкращий варіант для початку розмови.

Проте перевірений. Не знаєш, що сказати, привітайся.

-  Ти тут живеш?

-  Де ж мені жити? - намагаюся усміхнутися та виходить напружено.

-  Я не знав…

-  Це щось би змінило? До речі, я також не знала, що працюєш кур’єром.

Хлопець ніяково усміхається, на обличчі проступає легкий рум’янець.

-  Тепер працюю.

Хочу спитати про роботу у ресторані, але стримую язика. Нічого людині у душу лізти.

-  Це мені? - тихо запитую показуючи на коробку.

-  Кому ж іще? - його голос також впав майже до шепоту.

Простягає замовлення, я беру коробку. У цю мить наші пальці торкаються одне одного.

Мене пробиває струмінь, охоплює дивний жар. Наступної миті відсмикнула руку.

Він теж це зробив.

Обличчя хлопця запалало, а я…

Я знову упізнала свого колишнього хлопця. Того самого сором’язливого, вісімнадцятирічного кавалера.

З якою бережністю та турботою він ставився до мене. Інколи здавалося, що боїться зайвий раз торкнутися, щоб не зробити боляче, не засмутити.

Невміло цілувався, говорив недолугі компліменти. Наміри виглядали чистими та світлими.

Такими, як і має бути, коли кохання щире. Прекрасне як ранкова зоря.

-  Ти чудово виглядаєш, - говорить Стас.

-  Дякую. Я на побачення зібралася.

-  З Євгеном?

Здається, чи у голосі кур’єра промайнув біль? Абсурд…

Він мій колишній, яке йому діло, з ким і куди йду?

Хоча… Валерія говорить, що ніколи не стане зайвим розбити прихильнику серце. Чудовий спосіб підняти жіночу самооцінку.

-  Так. З ним…

Почуваюся винною, наче мене спіймали на зраді. Промайнуло відчуття, що якби зараз Євген відмінив побачення, я б виявилася рада.

Але то маячня, недолугі думки, яких не повинно бути.

-  Тоді не буду заважати, - серйозно каже Стас.

Вуста колишнього хлопця більше не усміхаються.

-  Візьми гроші, - кажу, простягаючи кошти, - тут без решти.

-  Дякую за замовлення, - завченим голосом відказує Стас, ховаючи гроші.

-  Ще візьми чайові…

-  Ні!

Голосне «ні» змушує смикнутися. Вражено дивлюся на хлопця.

-  Чому відмовляєшся? Яка причина?

-  Немає ніякої причини, - холодно відказує хлопець, - просто мені не потрібні твої гроші.

-  Я маю право залишити чайові.-

-  Я маю право відмовитися, - відказує молодий чоловік і голос здається тремтить.

Що з ним коїться? Невже за кілька років так і не зумів мені пробачити?

-  Добре, - відказую, на мить закусивши губу, - тоді, мабуть, бувай.

-  Гарного вам дня. Дякую, що скористалися нашою службою доставки, - говорить Стас.

Він йде, я хочу зачинити двері, але не роблю цього. Відійшовши на пару кроків, хлопець несподівано обернувся.

Наші погляди зустрілися…

На секунду здалося, що не було ніяких чотирьох років, які нас розділили. Наче, я все та ж Юля (ще не Юліана), а він той самий Стас, який мав амбітні плани на життя. Мріяв і вірив у ті самі мрії.

Зрозумівши, що двері я ще не зачинила, Стас прискорюється і швидко йде сходами вниз.

Я зачинила двері і притулилася до них спиною.

Прислухаючись до того, як калатає серце.

Що зі мною коїться?

Валерія постійно вчить, що чоловіками потрібно маніпулювати, тримати їх на повідцю.

Проте щоразу як бачу Стаса, складається враження, що то він мене тримає. Не бажаючи відпускати.

Він мене готовий підкорити. І найдивніше те, що я готова підкоритися.

Тільки тому, що це він.

Стас. Хлопець з ким я провела кілька місяців…

Можливо, це і є кохання? Якесь воно дивне… і не приносить ніякої вигоди.

Принаймні так би Валерія сказала. Сестра краще знає життя, звикла останні кілька років прислухатися до старшої родички.

-  Годі мріяти і згадувати минуле, - наказую собі, - поклади продукти до холодильника та ще раз переконайся, що виглядаєш неймовірно. Євген не повинен дізнатися про твої майже підліткові переживання.