Розділ 10. Стас.

Цього ранку все пішло не так. Почалося з того, що будильник не спрацював, тому я проспав.

Чи може не почув, працюю другий тиждень без вихідних, по дванадцять годин на ногах. Тобто будильник спрацював, а я вимкнув і знову заснув?

Якби там не сталося, але зараз на дисплеї смартфону красується красномовна цифра: 08:29. Майже о пів на дев’яту…

Ну блін! Зміна починається о дев’ятій! Я мав би уже підходити до ресторану, а не ніжитися у ліжку.

Зістрибую на підлогу, трохи не перечепившись через капці. Заметався до кімнаті, намагаючись одночасно вдягнути футболку та джинси. Ще почистити зуби, на повноцінний душ немає часу.

-  Стасику, сонечко, ти вже встав? - почувся з кухні мамин голос.

Хочеться вилаятися, спитати матір «чому не розбудила», але стримую язика. Вона не винна у тому, що син роззява і не здатен вчасно встати на роботу.

-  Я вже вибігаю, - тільки і відказую, закидаючи до рюкзака гаманець і телефон.

Здається, нічого не забув. Байдуже.

-  Синку, хоча б поснідай, - знову говорить мама, - я твої улюблені млинці зробила.

Поспіхом цілую маму у щоку.

-  Пізніше. Зараз не до цього.

-  Куди ти, Стасе? Візьми парасольку.

Мама тягнеться до шафи, а я, через поспіх навіть не розумію, навіщо та парасолька.

-  Не треба. Іншим разом.

Вибігаю з будинку і тільки тепер помічаю, що небо затягнуте важкими сірими хмарами.

Ну звісно! Тільки цього не вистачало. Здається, весь набір пригод на сьогодні активовано, але ні. Ще потрібна злива…

Казала мама взяти парасольку, але не послухав. Вертатися вже не буду. Кажуть, вертатися, погана прикмета, а мені неприємностей більше ніж достатньо.

Не встигаю зробити калька кроків вулицею, як на волосся падають перші краплі, просочуючи пасма.

Дощ йшов, виявляється всю ніч, а я був таким утомленим, що не чув. І тепер «веселощі» продовжуються.

Все, що залишається, так це перестрибувати через калюжі, намагаючись не розтягнутися на мокрому асфальті.

Добігаючи до зупинки, бачу, що моя маршрутка рушає.

-  Стійте! Зачекайте.

Водію байдуже, він не чує або ж не хоче чути.

-  Ну супер… - бурмочу я, вже не знаю, чи варто засмучуватися. Може просто махнути на все рукою?

Коли там наступна маршрутка? Через двадцять хвилин.

Немає у мене двадцяти хвилин!

Треба прикинути. Якщо йти до роботи пішки, то це хвилин сорок. Якщо побігти, можна вкластися у двадцять п’ять.

Ноги, здається самі понесли вперед, не залишаючи час на роздуми. Дощ став сильнішим і тепер кросівки хлюпали при кожному кроці. Джинси та футболка прилипнули до тіла.

-  Цікаво, я сьогодні доживу до вечора?

Якщо звернути у вузький провулок, можна заощадити трохи часу. Не роздумуючи, завернув туди і практично одразу довелося різко загальмувати.

Все-таки, сьогодні, не мій день…

Попереду знаходилася розрита дорожниками траншея. Проводилися ремонтні роботи теплотраси і зона виявилася огороджена пластиковими бар'єрами, один з яких упав через зливу. Унизу все вже наповнилося брудною водою.

Хочу оббігти яму, але зупиняюся… мені почулося?

Тихе, зовсім тихе, практично непомітне… нявчання? Може ввижається, забагато вражень для одного ранку.

-  Няв…

Завмираю на місці, не впевнений ні в чому. Мозок судомне нагадує, що треба йти далі. Кожна секунда зараз, як вирок. Але все рівно, стою на місці, наче пришпилений.

Дощ продовжує барабанити по дорозі, бити у вікна, колотити по машинам. Але навіть серед усього цього, знову чую нявкання.

Отже, це не галюцинації через перевтому.

Роздається з траншеї, тому я повільно підійшовши, заглядаю внизу.

-  Нічого собі… справжня халепа.

На бетонному виступі, притиснувшись до стіни, сидить рудий кіт. Мокрий повністю, тремтить, очі круглі та перелякані. Поглянувши на мене, моргнув і знову занявчав.

Я поглянув на наручний годинник (подарунок мами) потім на кота.

-  Як мені пройти повз тебе? Тільки паскуда так зробить.

Зітхаю, бо прекрасно знаю, як чинитиму далі. І це не гратиме на мою користь.

-  Чому саме сьогодні? Все і одразу?

Доки роздумую, кіт дивиться на мене великими очима і майже перестає нявкати. Наче він знає, що допомога прийшла.

Молодий котик, майже кошеня, худий, з рудою шерстю. Правда, від дощу котяча шубка перетворилася на мокре шмаття.

Ще раз глянув на годинник, наче від цього щось зміниться.

-  Приятелю, якщо мене сьогодні звільнять з роботи, то це буде через тебе.