Розділ 9. Стас.

-  І тобі привіт, Стасе, - відказує дівчина, яка колись була для мене всім.

Хоча чому колись? Я й зараз бачу її у снах. Де ми разом.

Тільки такий невдаха як я, може ще на щось сподіватися.

Сказане Юлею змушує зніяковіти і потерти потилицю.

-  Точно… це ти мене підловила. Привіт, Юле.

Все ж таки, чого заявилася?

«Тобі щойно відповіли. Випити кави, провести час. Це ж ресторан, якщо досі не знаєш».

Усміхаюся їй як дурник, розуміючи, що ляпнув зайве.

Чого лізу не у свої справи? Яке мені діло, де хлопець Юлі? Наче мене цікавить о котрій вони зустрічаються і чи не збираються розійтися?

Нецікаво від слова «зовсім».

Юля така красива. Як і завжди.

Каштанове волосся спадає на плечі, великі очі сяють наче зорі. Рожеві вуста усміхаються…той Євген, чи як там його, зірвав джекпот.

Чи знає він, наскільки пощастило? Така дівчина, як Юлія, зустрічається одна на мільйон або, навіть, рідше.

Не дивно, що я втратив голову через неї.

Не дивно, що вона мене відшила.

-  Отже, просто кави прийшла випити?

-  Тебе це так дивує?

-  Якщо бути щирим, то… так, дивує, - відказую, знову натягнуто усміхаючись і тут же поспіхом додаю, - до кави є чудові десерти. Твій улюблений яблучний штрудель.

-  Ти пам’ятаєш, - тихо говорить і на мить  у ресторані, все наче завмирає.

Наче час зупиняється, як тоді, коли поверталися додому після пар. Коли вдавалося втекти до нічного клубу і повертаючись, обговорювали, як нас покарають старші.

Коли зупинялися, щоб подарувати одне одному палкий поцілунок.

Ми ж зустрічалися тільки кілька місяців! В цей період вмістилося ціле життя! Насичене найпрекраснішими подіями.

Зараз так хочеться спитати, чому вона опинилися тут. Точніше… поцікавитися, чи не прийшла вона сюди заради мене?

Та це навіть у думках звучить безглуздо, язик точно не повернеться ляпнути подібне.

-  Стасе! Ти забув, де знаходишся? - гримнуло поруч.

Обертаюся і бачу адміністратора, який дуже полюбляє ганяти персонал. Насупився, руки схрещені на грудях. Все як завжди.

Зараз комусь дістанеться. І цей хтось я…

-  Я відволікла офіціанта, - втручається Юлія, - попрохала принести серветки.

-  На столі є серветки, - відказує старший чоловік, - ви знайомі?

-  Ні. Випадково звернулася до нього, - відповідає Юлія і щось боляче смикається всередині.

Так… чого їй зі мною знатися? Випадковий перехожий, не більше. Офіціант, який виконує свою роботу.

До речі про роботу. Треба вже принести замовлення людям за столиком біля вікна. Вдячний їм за терпіння.

-  Я піду, - коротко відказую та швидко прямую до кухні.

Дідько! За чотири роки я переживав неодноразову втрату роботу, відсутність фінансів, мамину хворобу. Вже не реагую на претензії клієнтів ресторану, навіть образи їх не зачіпають.

Але варто було перетнутися з Юлею… як це вибиває з колії сильніше за всі негаразди разом узяті.

Підходячи до кухні, бачу Аліну, яка несе замовлення Юлі. Латте, яблучний штрудель, салат з морепродуками.

Помітивши все це, усміхаюся. Юля ще деякий час сидітиме у «Мушлі». Під час прийняття і виконання замовлень, зумію її бачити, хоча б на мить. І ця мить буде чарівною.

Юлія – не моя дівчина. Але думка про те, що вона поруч, робить трошки щасливішим.

Коли зміна закінчилася, видихнув з полегшенням. Швидко перевдягнувся і взявши рюкзак, зібрався вийти через службовий вхід.

До вихідного ще три дні, я вже так вимотався, що нічого не хочу.

-  Стасе, зачекай, - почулося позаду.

Знайомий голос, який ніколи не віщує нічого доброго. Принаймні мені… та й іншому персоналу також.

Любий адміністратор Матвій Олександрович. Причепиться як реп’ях, то не відлипне. Доки сам того не захоче.

-  Слухаю вас, - кажу, обернувшись і вдягаючи звичну усмішку «чим можу бути корисним»?

-  Ти знаєш, чому досі працюєш у цьому ресторані?

-  Я не так довго тут працюю, щоб судити.

-  То розумієш, чи ні?

-  Не зовсім. Буду вдячний, якщо поясните.

-  Не тому що ти незамінний. Причина також не у тому, що ти хороший офіціант. Скоріше навпаки. Тобі нічого не варто щось наплутати, забути про рахунок. На одне замовлення можеш витратити удвічі більше часу. Сьогодні узагалі побив рекорд. Застиг біля столика, бо дівчину побачив. Яке небачене диво.

Опускаю очі, тому що крити немає чим. «Спалився» на Юлії. На тій, кому задарма не потрібен. Яка іронія…