Розділ 8. Юліана.

-  Крихітко, пробач. Не вийде сьогодні з побаченням, - говорить Євген по відео, - потрібно дещо допрацювати зі студентами.

-  Євгене, настали літні канікули. Скільки можна працювати з ними? Здається, пора вже відпочити.

- Я надаю приватні послуги репетиторства. Повинен дбати про матеріальне благополуччя нашої майбутньої родини. Я потім реабілітуюся, обіцяю.

Ну що тут зробиш? Робота є робота.

-  Красуне, ти тільки не ображайся. З мене гостинець, - прощебетав Євген, - все, треба бігти.

Скидає виклик, а я ще кілька секунд дивлюся на екран, де щойно світилося ім’я мого хлопця. Потім поклала гаджет до сумки.

Навіть не здивувалася тому, що сталося. В Євгена часто трапляється так, що зайнятий. Наукові семінари, конференції, лекції.

Ну що ж! Коли зустрічаєшся з таким неймовірним хлопцем, доводиться терпіти деякі незручності.

До того ж обіцяв гостинець… мабуть, треба радіти цьому.

Поглянула на зап’ясток, на якому виблискує золотий браслет. Євген подарував минулого місяця.

Валерія схвалила. Сказала, що коли чоловік здатен дарувати такі подарунки, тоді точно не тюхтій.

Вона права… мабуть.

Повільно рушила тротуаром, роздумуючи, що його робити, коли побачення зірвалося. Несподівано отримала вільний день.

Звісно, завжди можна поїхати до сестри на роботу. Валерія щиро зрадіє, запропонує каву, посадить навпроти себе і почне навчати життю. Розпитає про Євгена, перемиємо йому кісточки на тему «чи вартий він настільки класної дівчини, як я».

Чогось не хочеться зараз цього всього. Наставництво Валерії, інколи, здатне втомлювати. Нехай, поки не знає, що побачення зірвалося.

Знаю, що скаже: «Справжній чоловік, ніколи не проміняє кохану на роботу. Придивися до Євгена, чи вартий він тебе».

Ще варіант до батьків зганяти. Вони помітять мій настрій, почнуть розпитувати. Саме тому і не поїду, не хочу нічого пояснювати.

Краще погуляю. Просто так, без мети і маршруту.

Вітер починає ворушити моє волосся, дорогою йдуть перехожі, проїздять машини. Я серед метушливого міста.

Не помічаю як прогулянка забирає майже годину. Задумавшись, зайшла невідомо куди. Піднявши погляд, помічаю знайому вивіску. Тільки не знаю, звідки знаю про неї…

«Біла мушля». Щось знайоме. Аж тут…

Навіть злегка розсміялася, і знову не здатна зрозуміти причину. Ноги самі притягнули мене сюди.

Одразу виникає образ Стаса, його винуватий вираз обличчя, коли перекинув тацю на Євгена. Сині очі, наче літнє небо.

От якого, питається? Не бачилися кілька років, а варто було перетнутися…

-  Може зайти кави випити? - вголос запитую себе, - нагулялася, то чому б не відпочити? Коли вже «Біла мушля» на дорозі попалася, то чим цей заклад гірший за інші?

Роблю крок і зупиняюся. Що як Стаса немає на зміні? Тоді навіщо я туди піду?

-  До чого тут Стас? - гнівне запитую сама себе, - я просто йшла повз і вирішила зайти до ресторану. Звісно, якщо я його побачу, то добре. Коли ні, то просто посиджу, вип’ю кави та піду геть.

У бойовій готовності прямую до ресторану. Я – клієнтка яка просто хоче зробити замовлення. Хто там працює офіціантом, мене не цікавить.

Анітрохи!

Рішуче відчиняю важкі двері та заходжу до зали. Люди у залі є, але не так багато.

Зараз будній день, більшість потенційних клієнтів на роботі. Вже до вечора підтягнуться.

До мене одразу підходить дівчина-офіціантка, привітно усміхаючись.

-  Вітаю у «Білій мушлі». Ви сама?

-  Сьогодні, так, - кажу, й одразу себе подумки смикаю.

Чого наче виправдовуюся? Кому яке діло? Дівчина чисто з ввічливості спитала.

-  Проходьте за той вільний столик, - офіціантка показує на столик, що призначений на двох персон.

Скориставшись запрошенням, сідаю і починаю оглядати залу.

Знайшла його практично одразу. Отже, сьогодні працює. Стоїть спиною до мене, пильно слухаючи клієнтів.

Темне густе волосся, рівні плечі, струнка постава…

Минуло чотири роки, а він, здається, не змінився. Хоча ні… якраз змінився. У кращу сторону, став більш мужнім.

Принаймні із того ракурсу, що зараз спостерігаю. Пригадується, як колись годинами могла роздивлятися його обличчя, правильні риси. Тепер от споглядаю спину…

«Юліано, ти даєш. Реально милуєшся спиною колишнього хлопця? У вас навіть не було серйозних стосунків. Якихось там три-чотири місяці зустрічалися».

У цей момент, Стас повертається до мене, зустрічаємося поглядами. Блакитні очі виражають здивування, потім хлопець підходить до мого столика.

Чому? Чому серце починає божевільне калатати, коли бачу постать Стаса? Я не кохаю його! Ніколи не кохала. Так… інтрижка. В юності, хто тільки не робив помилок?