Розділ 7. Стас.

Йду додому, намагаючись втекти від думок. Але, як і зазвичай, вони швидші.

Думаю про Юлю, знову нічого нового у цьому. Вже кілька років, моє перше, щире кохання не виходить з голови.

Коли побачив її, подумав, що примарилося. Свідомість підкидає картинку, яку так прагну побачити.

Але я точно не хотів побачити Юлію у компанії дорого вбраного франта.

Минуло чотири роки з того моменту, як вона пішла з мого життя. Здається, достатньо часу, щоб забути. Якби ж то…

Дівчина покинула мене. Сказала, що я невдаха, який не гідний такої класної дівчини. Не сперечався, знав що вона права.

Кажуть, що час лікує, але то цілковита брехня. Все, на що здатний час, так це навчити приховувати біль. Зціплювати зуби, коли хочеться вити від безсилля. Коли раз за разом спалахує образ коханої дівчини, заради якої ти готовий на все.

Чи намагався я її забути? Так! Докладав усіх зусиль, щоб вигнати з пам’яті її образ. Шукав роботу, поринав у хобі, навіть пробував зустрічатися з іншими дівчатами.

Всі намагання закінчувалися невдачами. Варто було зустріти дівчину, яка б хоча б віддалено нагадувала Юлію і всередині все обривалося.

Я кохаю тільки її. Здатен бути щасливим тільки поруч з тією, яка ніколи не погодиться розділити життя з таким лузером.

Наче долі того мало, приготувала ще одну насмішку. Зустрів Юлю у ресторані, куди влаштувався недавно.

Сиділа за столиком навпроти з гарно вдягненим хлопцем. Вродливим та упевненим у собі. Справжній переможець, який йде по життю з високо піднятою головою.

Такі чоловіки звикли отримувати найкраще. У тому числі, самих вродливих дівчат.  Юля – найвродливіша, за неї дійсно є сенс боротися.

Тільки не такому як я.

Побачивши цих двох, не здивувався. Юля занадто хороша і красива для мене. Не хотів визнавати того, коли були разом. Все вірив у щось… мовляв, треба почекати і життя зміниться.

Я закінчу університет, знайду добре оплачувану роботу, доведу, що я її гідний.

Натомість стояв навпроти їх столика у формі офіціанта, готовий записувати замовлення.

Хлопець, який живе з мамою. Той,  кого відрахували з університету. Той, хто регулярно «вилітає» з роботи.

Лузер, якому не щастить ні при яких обставинах.

Євген сидів за столиком. Красивий, успішний, впевнений у собі. Саме такий чоловік і має бути поруч з Юлею.

Саме тому я практично не ревнував.

Ревнувати має сенс у тому випадку, якщо готовий боротися за ту, що тобі не байдужа.

Хіба я маю на те право? Юля отримала життя на яке заслуговувала. Таке життя я дати красуні не здатний. Тому просто дивився на ту, що кохаю, говорячи собі, що зустріч випадкова.

І це нічого узагалі не означає.

Тільки серце чомусь не погоджувалося тоді. Не погоджується зараз.

Тепер о пів на десяту вечора крокую додому. Мама, скоріше за все, ще не спить. Рідко коли може заснути, поки не повернуся додому.

Не переконається, що я у безпеці. У неї крім мене нікого немає, як і у мене, крім неї.

Через це, на кожній роботі приклеюється ярлик «синочка-квіточка» або «синочка-золотко».

Байдуже. Мама – єдина людина, якій на мене щиро любить. Тому тільки її думка та почуття важливі.

Це до речі, ще одна причина, чому досі сам. Варто сучасним дівчатам дізнатися, що живу з мамою, як одразу виникає те саме «фе».

Юлька, свого часу, чудово ладнала з моєю мамою. Вони серйозно вважали, що майбутні свекруха та невістка.

Не дивуюся, коли бачу, що вікна у нашому одноповерховому будинку світяться. Мама не спить.

Живемо у приватному секторі, сусідка вже вимкнула світло. Літня жінка, яка після розлучення живе із кішкою-короткошерстою британкою.

Носиться з тією кицькою, як з писаною торбою. Звуть благородну красуню Грація. Інколи мені здається, що забагато пафосу.

Та це не моя справа, до того ж кішка дійсно красива. І дорога…

Тихо заходжу до кімнати, сподіваючись, що мама вже відпочиває і не схопиться, щоб бігти до мене.

Але надії марні.

-  Синочку, знову ти повернувся так пізно, - лагідний голос змушує обернутися і начепити усмішку, яка приховує втому.

Не так просто, навіть у молодому віці, цілий день бігати з тацею у руках.

-  Мамо, ну ти ж знаєш, до скількох я працюю, - відповідаю, знаючи, що та відповість.

Підходить і взявши за руку, киває:

-  Знаю, милий. Як пройшов день? Клієнти не дуже ображали?

Мама знає, якою може бути робота з людьми. Наскільки це здатне вимотати морально.

-  Все гаразд.

-  Нічого нового не сталося? Може дівчина якась приглянулася?

Мама щиро хоче, щоб я зустрів свою кохану. Природнє бажання, але як пояснити, що моє серце належить тій, яка ніколи не відповість взаємністю?