Розділ 6. Юліана.

Другий курс університету.

Я старанно записую все, що диктує нам Юрій Костянтинович. Зараз лекція по Всесвітній історії і я люблю цей предмет.

Багато хто із студентів нетерпляче совається, показуючи, що їм нудно. Але я із задоволенням слухаю викладача.

Він вміє звичайну інформацію подати цікаво й оригінально. Часто доповнює рідкісними зображеннями та фактами.

-  Тепер, шановні студенти, поглянемо деякі рідкісні світлини з минулого. Перед вами на екрані фото того, як люди ходили на пляж на початку двадцятого сторіччя. Як можна помітити, чоловіки та жінки практично вдягнуті. То не сучасні бікіні, бандо та мікробікіні.

Пильно розглядаю чорно-біле зображення, очікуючи на наступне.

-  Ось так виглядав Генрі Форд на своєму першому автомобілі. А зараз буде особливо цікаве фото.

Чоловік перемикає зображення і продовжує:

-  Це член Нью-йоркської поліції висить на балці. Двадцяті роки двадцятого сторіччя.

Аж раптом серед тиші, якийсь хлопець піднімає руку.

-  Перепрошую. Я не почув. Чий  там член висить? І де саме?

На мить все завмирає, потім аудиторія вибухає реготом. Також починаю сміятися, переставши записувати конспект.

-  Що я такого сказав? - обурюється юнак, - дійсно не почув. Важко повторити?

Піднімаю голову, щоб розгледіти жартівника, яким ним не являється.

Бачу парубка зі скуйовдженим волоссям кольору спілого каштану. Зрозумівши, що навколо дійсно сміються з нього, хлопчина ніяковіє і втягнувши голову у плечі, намагається більше не привертати уваги.

-  Стасе, ти як і завжди, повівся оригінально, - промовляє викладач, витираючи сльози, - гаразд, продовжимо.

Поступово порядок відновлюється, лекція продовжується. Я не можу стриматися від спокуси, щоб ще раз поглянути у бік хлопця.

Стас… він не з моєї групи. Може я його раніше і бачила, але не звертала уваги. Кумедний молодик, хоча, мабуть, йому це не в радість.

На сьогодні остання лекція, після завершення складаю речі у сумку і виходжу з аудиторії.

На дворі весна, погода неймовірна. Із насолодою вдихаю свіже повітря, в якому відчувається аромат абрикос.

Повз проходить той самий шатен. Не дивлячись, спускається зі сходів та йде повз хлопців, що зібралися внизу.

-  Агов, Стасе. Підеш із нами? Ми вирішили скластися і сходити у кіно.

-  Дякую, хлопці. Іншим разом, - чую голос Стаса, який не обертається.

-  Чого ти? Може подібно нью-йоркській поліції повисіти хочеш і шукаєш місце?

Сміх, що супроводжує юнака, змушує того прискорити кроки.

-  Облиште його! Стаса мамця не пускає нікуди, - глузливо кинув один із хлопців, - після пар додому, а о дев’ятій спатки.

Хочеться дати у ніс за подібне. Натомість швидко йду за хлопцем, який вже вийшов за  ворота.

-  Кралю, куди так поспішаєш? Не у той бік пішла, ми тут, - почулося за мною та я не обернулася.

До подібних загравань звикла, не звертаю уваги.

Йдучи за хлопцем, сама не знаю, навіщо це роблю. Вирішила зобразити сталкерку? Проте хлопець симпатичний. З заднього ракурсу досить помітно.

Прості джинси та светр йому личать, які і кросівки. Все це поношене, але виглядає стильне.

Хлопець, побачивши маршрутку і махнувши рукою, побіг за транспортом. У цей момент з сумки щось випало і залишилося лежати на асфальті.

-  Постій, ти загубив… ай, не чує, - з досадою сказала, підходячи до предмету, що залишився без господаря.

Підходжу до зупинки, коли хлопця трохи не виштовхують з маршрутки. Юнак того не помічає, наче у лихоманці переглядаючи сумку.

-  Це шукаєш? - запитую, простягаючи гаманець.

Блакитні очі хлопця спалахують радістю, коли бачить загублену річ. Майже вихоплює гаманець у мене.

-  Дякую. Велике спасибі. Думав, що посіяв. Там же студентський квиток, гроші…правда, грошей там небагато, але доїхати б вистачило.

Замовкає, придивляючись до мене, потім говорить:

-  Ти така красива… тобто, привіт.

-  І тобі привіт, - відказую, - мене звуть Юлею.

-  Я – Стас, - каже хлопець, простягаючи руку для рукостискання.

-  Знаю, - відповідаю і не подумавши, додаю, - вся аудиторія тебе запам’ятала.

-  Ну так… звісно. Це я вмію, - понурим голосом відказує шатен.

-  Ти кумедний, - підморгую хлопчині.

Той одразу супиться і відсмикує руку:

-  Я не клоун. На таку посаду не наймався. Моя маршрутка приїхала. Ще раз дякую за повернення гаманця. І бувай.

Хлопець кидається до маршрутки, зупиняється і зніяковіло повертається на місце.

-  Це не моя маршрутка. Доведеться ще зачекати.