Розділ 5. Юліана.

Сестра змінюється в обличчі…

Я ж не хотіла її образити. Повернулася додому втомлена, хотіла трошки почитати, прийняли душ і лягти спати. Ще подумати про те, що сталося цього вечора. Себто про зустріч із Стасом.

-  Юліано, - суворо говорить Валерія, - коли ти навчишся слідкувати за словами? Забула, хто купив тобі квартиру, в якій живеш? Завдяки кому маєш змогу жити окремо від батьків?

-  Не забула. Дякую сестричко, - поспіхом відказую, - просто я…

-  Нагадати, наскільки хвилююся за тебе? Невже хочеш повторити мою долю?

-  Ні. Валеріє, я не хотіла образити…

Але мою сестру вже не зупинити. Не вперше…

-  Колись я вірила у кохання, Юліано. І це завершилося розбитим серцем. Не повторюй моїх помилок. Я все зроблю, щоб моя сестричка була щасливою.

«Інколи ти робиш аж забагато для цього», - думаю, але розумно мовчу, щоб не спровокувати ще більшу виховну роботу.

-  Розповідай, як пройшло побачення, - наказує Валерія.

Все це здається якоюсь маячнею. Сестра замість того, щоб після роботи їхати додому і відпочити, приїхала до мене. Чекала, доки повернуся, щоб витрясти правду з сестри. Дізнатися подробиці побачення, яке, по суті, не стосується нікого крім нас з Євгеном.

Та бунтувати проти Валерії не має сенсу, й права також.

Додаткові курси з англійської мови оплачувала Валерія. Квартиру купила також вона, гроші на різні витребеньки забезпечує родичка.

Відмовитися немає шансу і можливості, одразу почую яка я невдячна.

Саме тому, зараз сиджу, як солдат на муштрі і розповідаю про побачення у ресторані «Мушля».

-  Сподіваюся, ви написали скаргу на офіціанта? - холодно запитує сестра, - хоча, звісно, це вже справа Євгена.

-  Він не став писати і я з ним згодна, - обережно відказую, - до того ж…

На мить замовкаю, не знаючи, чи потрібно говорити. Та все ж наважуюся:

-  То був Стас.

-  Який ще Стас? - різко запитує Валерія, - невже той самий?

-  Так, - неохоче відказую, вже шкодуючи, що вирішила розпочати цю тему.

Валерія відкидається на спинку крісла і схрещує руки на грудях.

-  Наскільки пам’ятаю, ти з ним розійшлася.

-  Так і є…

-  Цей хлопець на тебе дуже погано впливав. Через нього, ти трохи не покинула навчання.

-  Не перебільшуй, - відказую, - Валерія, я розійшлася зі Стасом. До речі, по твоїй ініціативі.

-  Ти маєш бути мені вдячна, - категорично говорить сестра, - не хочу, щоб ти повторювала мої помилки.

-  Я вдячна, - кладу долоню на руку сестри.

На обличчі Валерії виникає тепла і лагідна усмішка. Та сама, яку я так часто бачила у дитинстві. Коли Валерія носила мене на руках, співала колискові.

-  Я хвилююся за тебе, - тихо зізнається Валерія.

-  Все добре, Валері. Невже думаєш, що зустріч із Стасом щось означає? Порівняй його з Євгеном і зрозумієш, що шансів у мого першого хлопця немає ніяких.

Сестра усміхається вже менш напружено і говорить:

-  Сподіваюся на твій розсудливий розум, Юліано. Ти ніколи не була дурною дівчиною, хіба що мрійливою та наївною. У сучасному світі, це практично, одне і те саме.

Ніяково знизую плечами, не знаючи, що відказати. Сестра бере за підборіддя і злегка схиляється до мене.

-  Щоб я того Стаса біля тебе не бачила, зрозуміла?

-  Все зрозуміло, - відказую, подумки благаючи, щоб цей допит на тому і завершився.

На щастя, сестра вирішила, що досить. Деякий час поговорили, потім Валерія почала збиратися додому.

-  Сестричко, - спробувала зупинити, - вже ніч, залишайся ночувати. Небезпечно…

-  Я на таксі, - категорично відказує Валерія, - не забудь, що з вересня ти працюєш у мене. Насолоджуйся літом і останніми місяцями безтурботної молодості.

Киваю і провівши сестру, падаю на ліжко.

Дивлюся у стелю, роздумуючи над власним життям. Воно у мене ідеальне, не посперечаєшся. Тільки складається враження, що воно… не моє.

Намагаюся не думати про Стаса. Дійсно намагаюся…

Але знову і знову перед очима виникає його образ. За чотири роки, він не змінився чи то, може мені так здається?

«Чому я згадую його? Адже між нами давно все скінчено. Сторінка життя, яку перегорнули».

Думаючи про минувший вечір, згадується, як Стас вдарився лобом об стіл…

Мимохіть починаю сміятися. Нічого не вдієш, Стас завжди знаходив спосіб мене розсмішити. Скільки б не дувся на мене за цей сміх, щоразу сходилися на тому, що ідеально доповнюємо одне одного.

Інь та Янь. Створюємо єдине ціле.

Можливо, це і є кохання? Справжнє кохання. Таке, яким і має бути це почуття.