Бонус

Минуло 5 років
Роум
— Синку, може, білі?
— Нііі! Рожеві! — впевнено похитав головою Давід.
Сьогодні 8 Березня. Поки моя кохана дружина ще солодко спала, ми із сином поїхали купувати квіти.
Так… У нас росте чудовий синочок — Давід. Йому вже чотири роки. Він повністю моя копія: і зовні, і характером.
Давід навідріз відмовився дарувати мамі один букет разом зі мною.
— Я вже великий. У мене має бути свій букет для матусі, — серйозно заявив він.
Тому нам потрібно було купити чотири букети.
Чому саме чотири?
Два — для моєї коханої дружини й найкращої матусі.
Один — від мене.
Один — від Давіда.
І ще два маленькі букети — для нашої принцеси, яка зараз живе в маминому животику й може попроситися на світ у будь-яку мить. Один — від мене, а другий — від її старшого братика.
Для дружини я обрав її улюблені гортензії — рожеві та фіолетові.
Для нашої маленької принцеси — ніжно-рожеві ранункулюси.
Давід дуже відповідально вибирав букет для мами. Зрештою він зупинився на блакитних гортензіях.
— Вона ж їх найбільше любить, — гордо сказав він.
А для сестрички, або, як він сам її називав, «моєї принцеси», вибрав рожеві тюльпани.
Повернувшись додому, я потримав усі букети, поки Давід роздягався. Потім роздягнувся сам, і ми навшпиньки пішли до нашої спальні.
Ледь ми зайшли, як Азя, ніби відчувши нашу присутність, повільно розплющила очі.
— Зі святом! — майже одночасно прошепотіли ми.
Я допоміг їй сісти. Із таким уже кругленьким животиком це було не так просто.
Спочатку ми подарували їй квіти, а потім разом із Давідом по черзі поцілували її животик.
— Зі святом, принцесо, — усміхнувся я.
Наче почувши нас, наша донечка легенько штовхнула мамин животик.
— Вона відповіла! — захоплено вигукнув Давід і засміявся.
— Мамусю, у мене для вас із принцесою є ще подарунок! — сказав він і стрімголов побіг до своєї кімнати.
Я ніжно обійняв дружину настільки, наскільки це дозволяв її великий животик.
— Кохана, як ти? Як наша дівчинка?
Азя поклала мою долоню на живіт і тепло усміхнулася.
— У нас усе добре. Вона сьогодні дуже активна. Постійно штовхається.
Я ніжно поцілував спочатку її, а потім животик.
За мить ми почули тупіт маленьких ніжок.
Давід повернувся, міцно тримаючи дві власноруч зроблені листівки.
— Матусю, це тобі… А це — принцесі!
Азя не стримала усмішки.
— Дякую, мій солоденький. Це найкращий подарунок.
О шістнадцятій годині до нас мали прийти Тео та Ліза.
Вони вже два роки як одружені. І зовсім скоро теж стануть батьками — Ліза була на четвертому місяці вагітності, і вони чекали на донечку.
Тож цього року 8 Березня ми святкуватимемо одразу для чотирьох наших дівчаток.
Ввечері ми сиділи з друзями, розмовляли, сміялися, згадували різні кумедні історії. Та в якийсь момент я помітив, як Азя різко напружилася й скривилася від болю.
— Азя, що з тобою? — стривожено запитав я.
У кімнаті миттєво запала тиша. Усі погляди були прикуті до неї.
Вона поклала руку на живіт, глибоко вдихнула й тихо, але перелякано промовила:
— У мене... відійшли води.
Ми не гаяли ні секунди.
Швидко зібрали найнеобхідніше й поїхали до лікарні. Тео та Ліза залишилися в нас із Давідом.
Я хвилювався так само сильно, як і під час народження сина. Але намагався цього не показувати. Зараз Азі було набагато страшніше й важче, тому вона мала бачити поруч спокійного чоловіка, а не переляканого хлопця.
Увесь час я був біля неї. Тримав за руку, витирав сльози, заспокоював, говорив, що вона впорається.
За мить пологову залу наповнив голосний крик нашої донечки.
Я заплющив очі й нарешті зміг видихнути.
Я нахилився до дружини й ніжно поцілував її.
— Дякую, кохана... Ти неймовірна. Ти така сильна. Я пишаюся тобою.
Лікарі поклали нашу маленьку дівчинку на груди Азі.
Вона була зовсім крихітною.
Навіть меншою, ніж Давід, коли народився.
Наша донечка з'явилася на світ о 23:52, 8 березня.
Наступного дня до нас приїхали Тео й Ліза. Вони привезли Давіда. Вони вирішили взяти Давіда до себе на кілька днів, поки ми були в лікарні.

Щойно Давід забіг до палати, він одразу кинувся обіймати маму.
Я ж у цей час тримав на руках нашу донечку.
Так... нашу маленьку Емілію.
Друзі привітали нас, подарували квіти й тихенько вийшли, залишивши нас самих.
Я присів поруч із Давідом й обережно показав йому сестричку.
— Синку, це твоя молодша сестричка. Дивись, яка вона маленька.
Він уважно подивився на неї, а потім зовсім тихенько простягнув пальчик і ніжно торкнувся її маленької долоньки.
Я не зміг стримати усмішки.
— Синочку, ми з тобою чоловіки в нашій родині. Ми будемо оберігати наших дівчаток.
Давід дуже серйозно кивнув.
— Емілія — моя принцеса. Я нікому не дозволю її образити.
Я відчув, як до горла підкотився клубок.
Сидів, тримаючи на руках нашу донечку. Давід сидів між мною й Азею, не відводячи очей від сестрички, обережно гладив її по маленькій ручці.
Я перевів погляд на дружину.
Вона втомлено всміхалася, дивлячись на нас.
Я взяв її за руку й тихо сказав:
— Кохана... Дякую тобі. Дякую за те, що ти поруч. За те, що стала моєю дружиною. За те, що подарувала мені найцінніше, що тільки може бути в житті... Нашого сина. Нашу донечку. Нашу сім'ю.
Я поцілував її руку й усміхнувся.
— П'ять років тому я навіть не міг уявити, що випадкова зустріч подарує мені цілий всесвіт. І знаєш... Якби мені дали шанс прожити життя ще раз, я знову закохався б саме в тебе.