Епілог 2 Азалія

Азалія
Останні кілька тижнів здавалися мені дивними. Я постійно хотіла спати, швидко втомлювалася, а настрій змінювався мало не щохвилини. Я переконувала себе, що це просто через роботу. Останнім часом у нас було дуже багато проєктів, тож це здавалося цілком логічним.
Але сьогодні вранці, коли я прокинулася від сильного нападу нудоти, усе стало на свої місця.
Я не сказала Роуму про свої здогадки. Лише мовчки посміхнулася сама до себе.
Через те, що майже весь ранок я провела, обіймаючи туалет, залишилася вдома. Роум дуже хотів бути поруч і навіть пропонував скасувати всі справи, але я не дозволила. Сьогодні на нього чекала важлива зустріч.
Коли мені стало трохи краще, я тихенько зібралася й поїхала до лікарні. Роуму нічого не сказала. Коли він написав, як я почуваюся, відповіла лише:
— Вже краще. Хочу трохи поспати.
На прийомі лікарка поставила мені кілька запитань, уважно оглянула, а потім запросила на УЗД.
Я затамувала подих.
Лікарка усміхнулася й подивилася на мене.
— Вітаю. Ви вагітні. Приблизно вісім тижнів.
Я й сама це підозрювала, але почути ці слова вголос… Це було зовсім інше відчуття.
Я не стримала усмішки.
Лікарка простягнула мені знімок УЗД.
— Ось ваш малюк.
Дорогою додому я не могла відвести очей від маленької краплинки на чорно-білому знімку. Наше маленьке диво. Наша дитина.
Я ніжно провела пальцями по фотографії й відчула, як на очі навертаються сльози.
Вдома я заховала знімок у шухляду. Завтра, у день нашої першої річниці, я обов'язково розповім Роуму. Це буде найкращий подарунок, який тільки можна уявити.
Тепер головне — не видати себе. Хоча це було майже неможливо, адже я буквально світилася від щастя.
Наступного ранку мене розбудив Роум.

У руках він тримав величезний букет із білих, рожевих та блакитних гортензій.
— З першою річницею, моє сонечко.
Я подивилася на нього, на квіти… і сльози самі покотилися по моїх щоках.
Він одразу стривожився.
— Сонце, що сталося? Я щось не так зробив?
Я швидко похитала головою й міцно його обійняла.
— Ні… Це сльози щастя.
Я ніжно поцілувала його й усміхнулася.
— Я теж підготувала тобі подарунок… Але ти отримаєш його лише ввечері.
За сніданком мене знову різко знудило від самого запаху кави. Щойно Роум поставив чашку на стіл, як мене миттєво підкотила нудота. За кілька секунд я вже сиділа біля свого білого друга.
Роум одразу підбіг до мене.
— Сонце, може, все ж скасуємо сьогоднішній вечір? Ти зовсім недобре почуваєшся.
— Ні, — усміхнулася я, хоч і почувалася не найкраще. — Мені вже краще. Не хвилюйся.
Насправді я дуже чекала цього вечора. Не тільки через нашу річницю. Сьогодні я мала сказати йому найважливіші слова в нашому житті.
Згодом Роум разом із Тео поїхали у своїх справах, а ми з Лізою залишилися збиратися. Домовилися, що зустрінемося вже на місці.
Про вагітність я вирішила мовчати. Ліза була моєю найкращою подругою, але першою про нашу дитину повинен дізнатися її тато. А вже потім — усі інші.
Невдовзі я була готова.
На мені був елегантний образ у теплих коричневих відтінках: світло-бежевий в'язаний светр, шоколадна мініспідниця, довге пальто кольору тауп і замшеві ботфорти на підборах.
Перед виходом я ще раз перевірила кишеню пальта. Знімок УЗД був на місці.
Я ніжно торкнулася його крізь тканину й усміхнулася.
«Сьогодні ти все дізнаєшся», — подумала я.
Ми з Лізою сіли в таксі. Усю дорогу вона переписувалася з Тео, а потім усміхнулася.
— Вони вже на місці. Чекають нас.
Коли машина зупинилася, Ліза раптом дістала темну шовкову стрічку.
— Довірся мені, добре? Так треба.
Я здивовано засміялася, але заперечувати не стала.
Вона обережно зав'язала мені очі, допомогла вийти з машини й міцно взяла за руку.
Ми повільно кудись ішли. Спочатку під ногами був рівний асфальт, але вже за хвилину я відчула м'який пісок. Іти в ботфортах на підборах стало набагато важче, але Ліза підтримувала мене за лікоть, тому я не боялася.
Нарешті ми зупинилися.
Ліза нахилилася до мене й тихо прошепотіла на вухо:
— Зараз я зніму пов'язку. Але не відкривай очі одразу. Повільно порахуй до десяти… і тільки потім подивися.
Я мовчки кивнула.
Вона обережно зняла стрічку.
Я глибоко вдихнула.
Один…
Два…
Три…
Чотири...
П'ять...
Шість...
Сім...
Вісім...
Дев'ять...
Десять!
Я повільно розплющила очі…
І завмерла.
Дихання ніби зникло. Серце билося так сильно, що я чула лише його.
Переді мною мерехтіли десятки свічок, а їхнє тепле світло освітлювало доріжку, всипану пелюстками троянд.
Повільно піднявши погляд, я побачила його.
Роум стояв біля величезного серця з живих квітів і дивився лише на мене. У його очах був той самий закоханий погляд, від якого в мене щоразу перехоплювало подих.
У ту мить я все зрозуміла.
Очі відразу наповнилися сльозами.
Я зробила перший крок.
Потім другий.
Ще один…
Мені здавалося, що цей шлях триває цілу вічність. Існували лише він, я та тихий шум хвиль Київського моря.
Коли між нами залишилося лише кілька кроків, я вже не могла стримувати сліз.
Роум ніжно взяв мене за руки.
Він почав говорити.
Кожне його слово торкалося найглибших куточків моєї душі. Я дивилася йому просто в очі, майже не чуючи нічого навколо. Сльози одна за одною котилися по моїх щоках, але я навіть не намагалася їх витирати.
Раптом він повільно опустився на одне коліно.
Дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку й обережно відкрив її.
Час ніби завмер.
Він промовив слова, які я так давно мріяла почути.
— Чи станеш ти моєю дружиною?
Я заплакала ще сильніше.
Не в змозі вимовити бодай слово, я швидко закивала головою. А вже за мить, крізь сльози й тремтіння в голосі, прошепотіла: