Епілог 1 Роум

Роум
Минуло десять місяців, відколи ми разом. Завтра я планую зробити їй пропозицію.
Обручку я вже купив, але вона зараз у мого друга, щоб Азя випадково її не знайшла.
Сьогодні вона залишилася вдома. Зранку її нудило, а останнім часом вона постійно хоче спати. Каже, що це через втому. І, чесно кажучи, це цілком можливо — останнім часом ми дуже багато працюємо, у нас безліч проєктів.
Я дуже хотів залишитися сьогодні з нею, але маю важливу зустріч, на якій обов'язково повинен бути. Та попри це я постійно пишу своєму сонечку, запитую, як вона. У відповідь отримав коротке: «Вже краще, хочу спати». Я попросив її відпочити й написав, що одразу після зустрічі приїду до неї. Дуже сподіваюся, що їй стане краще, адже вже завтра ввечері я зроблю найважливіший крок у своєму житті.
У підготовці до пропозиції мені дуже допомагають мій друг Тео та подруга Азі — Ліза. Саме Ліза розповіла мені про їхню розмову, у якій вони ділилися своїми мріями. Однією з таких мрій було ідеальне освідчення.
Азя мріяла побачити нічне море й місяць, що освітлює хвилі. Пройти доріжкою, всипаною пелюстками троянд, серед десятків свічок, які створюють теплу й затишну атмосферу. А попереду — велике серце з живих квітів. І найголовніше — щоб у цей момент були лише ми двоє. Без зайвого шуму. Щоб було чути тільки море, биття мого серця й мої слова.
Зараз ми не маємо можливості поїхати до справжнього моря, тому вирішили зробити це на Київському морі. Ліза й Тео допомогли організувати все саме так, як вона колись мріяла.
За легендою завтра ми всі разом, двома парами, їдемо до ресторану. Поки Азя та Ліза будуть збиратися, ми з Тео поїдемо на місце, усе підготуємо й чекатимемо.
Сьогодні ми ще раз детально все обговорили.
Я чекатиму Азю біля великого серця з квітів. Тео непомітно зніматиме все з дрона. Коли вони під'їдуть, Ліза зав'яже Азі очі, проведе її до початку стежки зі свічками, зніме пов'язку й тихо відійде. Я хочу, щоб у той момент ми були лише вдвох.
А коли Азя скаже «так», Ліза натисне кнопку, і позаду нас здійметься святковий салют із диму та паєток.
Чому я кажу «коли вона скаже "так"», а не «якщо»? Тому що я впевнений: вона скаже «так».
Повернувшись додому, я відразу відчув аромат смачної вечері. Азя вже почувалася значно краще. Вона зустріла мене з усмішкою, міцно обійняла й тихо сказала, що дуже сумувала за мною і щаслива, що тепер я поруч.
Вранці, поки Азя ще солодко спала, у двері подзвонив кур'єр. Він привіз величезний букет із 101 гортензії, який я замовив ще вчора. Білі, ніжно-рожеві та блакитні квіти виглядали неймовірно красиво.
Подякувавши кур'єру, я тихо заніс букет до кімнати й підійшов до своєї соні. Ніжно поцілував її в чоло й усміхнувся.
— З першою річницею, моє сонечко.
Азя повільно розплющила очі, побачила величезний букет і відразу засяяла від щастя. Вона міцно мене обійняла, подякувала за квіти й ще довго не могла відвести від них погляду.
Після цього ми сіли снідати. Я зробив собі каву й тільки встиг присісти за стіл, як за кілька хвилин Азя раптом зблідла, різко підвелася й побігла до туалету.
За мить її знудило.
— Сонце, давай викличемо лікаря? — стривожено запитав я.
— Роуме, мабуть, я просто чимось отруїлася. Не хвилюйся, — відповіла вона, намагаючись мене заспокоїти.
До сніданку ми вже не повернулися.
Після обіду мали приїхати наші друзі: Тео — щоб забрати мене, а Ліза — провести час із Азею. Але мене не полишали думки про її самопочуття.
— Кицюню, якщо тобі й досі погано, давай все скасуємо. Нікуди не поїдемо, — сказав я, сівши поруч із нею.
— Ні, мені вже набагато краще. Я ще трішки полежу, відпочину — і все буде добре, — усміхнулася вона.
Я все одно хвилювався, але бачив, що вона почувається значно краще, ніж зранку.
За годину ми з Тео вже їхали на місце. До восьмої вечора — моменту, який мав змінити наше життя, — залишалося ще п'ять годин.

Сьогодні рівно рік із того дня, як я вперше її побачив. Дивно, але сьогодні надзвичайно тепло. Рік тому було холодно, а зараз навіть природа ніби вирішила подарувати нам цей вечір.
Ці п'ять годин тягнулися неймовірно довго. Я хвилювався так, як ніколи раніше.
Нарешті повідомлення від Лізи:
— За десять хвилин будемо.
Ми з Тео швидко запалили свічки й зайняли свої місця. За кілька хвилин прийшло ще одне повідомлення:
— Ми на місці.
Тео підняв у небо дрон, а я завмер, чекаючи лише на неї.
І ось я побачив, як Ліза повільно веде Азю із зав'язаними очима. З кожним її кроком моє серце билося все швидше. Я нарешті дочекався цього моменту.
Ліза довела її до початку доріжки зі свічками, обережно зняла пов'язку з очей і швидко зникла, приєднавшись до Тео.
Азя розплющила очі... і завмерла.
Її погляд одразу знайшов мене.
На мить навколо ніби перестав існувати весь світ. Були лише ми.
Вона повільно, невпевненими кроками почала йти до мене. Я не міг відвести від неї очей.
Коли між нами залишився лише один крок, я побачив, як її очі наповнюються сльозами. Я ніжно взяв її за руки, подивився просто в її очі й ніжно стиснув її долоні, усміхнувся й на мить заплющив очі, намагаючись заспокоїти шалений стукіт власного серця.
— Азя... — тихо промовив я. — Рівно рік тому я навіть не здогадувався, що випадкова зустріч змінить усе моє життя. Ти стала моїм домом, моїм спокоєм, моєю найбільшою підтримкою. З тобою кожен день особливий, навіть найзвичайніший. Ти навчила мене любити ще сильніше, мріяти ще сміливіше й цінувати кожну хвилину, проведену разом.
Я обережно провів великим пальцем по її щоці, витираючи сльозу, що скотилася по її щоці.
— Останні десять місяців були найщасливішими в моєму житті. І я не хочу, щоб це було лише десять місяців. Я хочу прокидатися поруч із тобою щоранку, тримати тебе за руку все життя, підтримувати у важкі моменти й радіти кожній твоїй усмішці.
Я зробив глибокий вдих, повільно опустився перед нею на одне коліно й дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку.
Відкривши її, я подивився Азі прямо в очі.
— Азаліє... Кохання всього мого життя... Чи станеш ти моєю дружиною?