12 Роум

Роум

«Вона моя дівчина».
Від цих слів на душі стало тепло.
Дорогою ми говорили про все на світі. Але коли я привіз її додому, мені зовсім не хотілося, щоб вона йшла. Я заніс її валізу до під’їзду, і виявилося, що ліфт не працює. Тому я піднявся разом із нею сходами та допоміг занести речі до квартири.
Мені не хотілося йти. Хотілося побути з нею ще хоча б трохи. Але завтра на роботу, а їй потрібно було відпочити після дороги. Тож я попрощався, пообіцявши, що вранці заїду за нею, і ми разом поїдемо до офісу.
Перед сном ми ще довго розмовляли телефоном. Від її голосу по шкірі бігли мурашки. Як же мені хотілося, щоб вона була поруч.
Але вже завтра я знову її побачу.
Зранку я заїхав за нею. Відчинилися двері під’їзду, і вона вийшла.
Моя принцеса.
Я вийшов з машини, підійшов до неї, міцно обійняв і довго не відпускав.
— Роуме, ми запізнимося, якщо будемо так стояти.
— Байдуже. Я скучив за тобою.
— Ми ж бачилися вчора.
— За той час, що ми проводили разом, я звик до тебе. І сумую, коли тебе немає поруч. Ти як промінчик сонця, що зігріває мою душу.
Я побачив, як після цих слів її усмішка стала ще ширшою.
— Я теж скучила, — тихо пробурмотіла вона.
Урешті ми сіли в машину й поїхали до офісу.
— Давай не будемо показувати на роботі, що ми зустрічаємося, — сказала вона. — Нехай це поки залишиться нашою таємницею.
— Якщо ти так хочеш…
— Так. Я тільки нещодавно прийшла працювати у вашу компанію, а вже зустрічаюся зі своїм, так би мовити, босом. Давай поки що тримати це в таємниці. Щастя любить тишу. Будемо поводитися як звичайні колеги.
— Добре. Але це буде дуже важко.
Під’їжджаючи до офісу, вона попросила висадити її трохи раніше.
— Так буде менш підозріло, якщо ми не приїдемо разом, — усміхнулася вона. — Заходь без мене, не чекай.
Я лише кивнув, але замість того, щоб одразу йти до офісу, перейшов через дорогу до пекарні. Купив для нас каву і її улюблений шоколадний круасан. Шоколад вона просто обожнювала.
Коли я зайшов до компанії, то побачив її в холі. Вона розмовляла зі стажером-архітектором. Помітивши мене, привіталася своєю чарівною усмішкою, а потім чхнула.
Ох, стажере, навіть не думай за нею упадати.
Я зайшов до кабінету, і вже за кілька хвилин вона забігла слідом. Швидко зняла верхній одяг і сіла на своє місце.
— Оу, гарячий шоколад і круасан?
— Так. Ти ж, мабуть, нічого не їла зранку?
— Нууу… так… — відповіла вона й знову чхнула.
Я уважно подивився на неї.
— Азя, у тебе щоки червоні, і ти постійно чхаєш. Ти не захворіла?
— Ні, це алергія на цвітіння. Поки йшла, надихалася пилком.
— Може, тоді поїдеш додому?
— Та ні, усе нормально. Я вже випила таблетки від алергії.
— Добре. Але якщо стане гірше — одразу кажи.
Вона кивнула, відпиваючи каву.
— До речі, ти заходила в чат компанії?
— Ні. А що там?
— Завтра святкування о шістнадцятій. Я заїду за тобою, і поїдемо разом.
— Добре.
День минув швидко. Ми працювали, обмінювалися поглядами, іноді посміхалися одне одному, ніби між нами не було нічого особливого. Але я знав: для мене вона вже стала всім.
Після роботи я відвіз її додому.
І знову думка про те, що доведеться залишити її, неприємно стискала серце.

Коли ми зупинилися біля її будинку, я притягнув її до себе й міцно обійняв.
— Так не хочу тебе відпускати, зайчику. Хочу, щоб ти була поруч.
Вона усміхнулася і ніжно торкнулася моєї щоки.
— Я теж не хочу. Ходімо до мене. Я приготую щось смачне, повечеряємо разом.
— Із задоволенням.
Ми піднялися до неї. Вона переодяглася й почала готувати вечерю. Кухня наповнилася неймовірним ароматом, а я сидів і просто дивився на неї, не в змозі відвести погляд.
Вона була така домашня, така затишна, така моя.
— Тобі допомогти? — запитав я.
— Ні, я вже майже закінчила.
За кілька хвилин ми сиділи за столом.
Я спробував першу виделку і задоволено заплющив очі.
— Ммм… Це неймовірно смачно. Ти справжня чарівниця.
Вона засміялася.
— Дякую. Це всього лише паста з креветками.
— «Всього лише»? Не кожен уміє готувати так смачно.
Ми повечеряли, довго розмовляли, сміялися.
Але час невблаганно рухався вперед.
Як би сильно мені не хотілося залишитися, я розумів, що вже пізно і мені пора йти.