11 Азалія

Азалія

Я знову прокидаюся в теплих, сильних чоловічих обіймах. Якщо вчора це могло здатися випадковістю, то сьогодні — вже ні. Його руки обіймають мене впевнено, мої долоні лежать на його грудях, і мені зовсім не хочеться, щоб цей момент закінчувався. Хочеться просто залишитися в ньому трохи довше.
Але сьогодні ми повертаємося додому.
За ці дні я надто звикла до Роума. Не хочеться з ним розлучатися, але… як є. Ми все одно працюємо разом, тож будемо поруч. І все ж думки не відпускають: чи шкодує він про вчорашню ніч? Чи при поверненні все стане на свої місця, як було раніше? А може… він навіть захоче віддалитися? Відповідь може дати тільки він.
Ми ще трохи лежимо так, не рухаючись, поки Роум нарешті прокидається. Він притягує мене ближче й цілує в лоб.
— Азя, чому ти мене не розбудила? Ти як? — сонно промовляє він.
— Я не хотіла тебе будити. Я добре, ти як?
— Просто чудово… — усміхається він, трохи міцніше обіймаючи мене. — Хотів би ще полежати з тобою так цілий день, але нам треба повертатися. Нас чекає довга дорога.
— Так, давай збиратися, — кажу я.
Він киває, але не відпускає.
— Ти відпустиш мене з обіймів? — питаю зі сміхом.
— Не хочу, — тихо відповідає він. — Хочу тримати тебе ще… але ти права, треба збиратися.
Я почала обережно звільнятися з його обіймів, і ковдра трохи сповзла вниз. Лише тоді я згадала, що на мені нічого немає. Швидко підхопила її й притиснула до грудей.
Роум посміхнувся.
— Можеш, будь ласка, відвернутися? — подивилася я на нього, міцніше тримаючи ковдру.
— Ох, добре… але вчора ти не була проти, щоб я дивився, — спокійно відповів він.
Я одразу почервоніла й, загорнувшись у ковдру, швидко попрямувала до сумки. Взяла одяг і пішла у ванну переодягатися.
Пізніше ми зібралися. Роум узяв мою валізу й поніс до машини, акуратно поклавши її в багажник.
Потім ми заїхали в кафе, поснідали й вирушили в дорогу.
Ми їхали, розмовляли, але мене не відпускали думки. Чи не шкодує він? Що буде між нами далі? І, здається, по моєму голосу він щось відчув.
— Ти якась не така… тебе щось бентежить? — спитав Роум, не відводячи погляду від дороги.
Я трохи помовчала, збираючись із думками.
— Я не знаю, як це прозвучить… але скажу прямо. Ти не шкодуєш, що між нами щось було?
Він на мить подивився на мене спокійно, без тіні сумніву.
— Усе, що між нами було — справжнє. Я не шкодую і ніколи не буду. Не переймайся через це.
Його рука легенько лягла мені на ногу — простий жест, але від нього всередині ніби стало тепліше й спокійніше.
— Я зараз заїду на заправку. Ти щось хочеш?
— Ні… я просто вийду на вулицю, трохи розімну ноги.
— Добре.
Ми заїхали на заправку. Роум пішов оплачувати, а я вийшла надвір пройтися й перевести подих.
І раптом поруч з’явився незнайомий чоловік.
— О-о, яка краля… Не хочеш розважитись?
— Що? Ви мене з кимось переплутали, — різко відповіла я й розвернулася до машини.
Але в ту ж мить він схопив мене за руку.
— Е, ні. Я тебе не відпущу.
Він почав тягнути мене до своєї машини. Я вирвалася, але марно — він був значно сильніший. Я закричала.
І раптом поруч різко з’явився Роум.
Він майже одразу кинувся до нас, швидко скоротивши відстань, і схопив незнайомця за плече.
— Відпусти її.
Але той навіть не відступив.
— Я її перший взяв. Вона моя. Можеш хіба що після мене взяти, якщо хочеш, — нахабно кинув він.
Обличчя Роума миттєво змінилося. Воно напружилося, очі потемніли від злості. Він різко накинувся на незнайомця.
Той одразу відпустив мене, і я почала благати, щоб він відпустив незнайомця — проблем нам точно не треба.
— Роуме, будь ласка, зупинись! — благала я.
Він завмер. Повільно відступив, важко дихаючи, і нахилився до чоловіка:
— Вона моя дівчина. Ти не мав права навіть торкатися її. І подякуй їй, що вона мене зупинила. Бо якби не вона — ти б зараз тут не стояв.
Незнайомець нічого не відповів.
Роум одразу повернувся до мене.

Я кинулася в його обійми, і він міцно пригорнув мене до себе.
— Ти як? Він встиг тобі щось зробити?
— Ні… завдяки тобі.
Він кивнув, і ми так і попрямували до машини — обійнявшись, ніби не хотіли розривати цей контакт ні на секунду.
Підійшовши до дверей, він відчинив їх для мене. Я вже збиралася сісти, але не втрималася від запитання:
— Тобто… я твоя дівчина? Чи ти це просто сказав для нього?
Він зупинився, подивився прямо на мене.
— Ти моя. Моя дівчина. І я тебе тепер не відпущу.
Серце на мить пропустило удар.
— Тобто ми зустрічаємося?
— Звісно. — він ледь усміхнувся. — Ти згодна?
— Так… — я усміхнулася у відповідь. — Мій хлопець.
Він не стримав усмішки, нахилився і поцілував мене.
Потім ми все ж сіли в машину й поїхали далі — вже трохи іншими.