9 Роум

Роум

Сказати чесно, я думав, що образив її своїм привітанням. Промайнула думка: можливо, вона не любить саме такі квіти… або взагалі віддає перевагу тим, що в горщиках.
Вона поставила букет у вазу. Ми сіли на диван, і вона почала говорити:
— Мені неймовірно приємно, що ти пам’ятаєш про мій день народження. У мене є лише одна близька людина, яка вже багато років поруч, і я завжди розділяю цей день із нею.
Говорячи це, вона дивилася в одну точку. Мені в голову одразу прийшла думка, і я наважився запитати:
— Твій хлопець?
Я боявся почути відповідь. Вона повернула до мене голову й, ледь усміхнувшись, сказала:
— Ні, моя єдина і найкраща подруга — Ліза.
Фух… можна було видихнути.
— А батьки?
Після мого питання вона знову відвела погляд і трохи нахилила голову.
— На жаль, їх уже немає…
— Вибач… не треба, якщо не хочеш про це говорити, — перебив я її тихо.
— Я хочу тобі це розповісти… Мені стане легше, коли я випущу це з себе.
Вона повернулася до мене. Я мовчки кивнув, і вона почала:
— Коли мені було п’ять років, батьки залишили мене у бабусі, а самі поїхали купувати нам новий будинок. Вони його купили й поверталися, щоб мене забрати. Мама подзвонила бабусі… вони говорили… Потім я підійшла й попросила телефон. Бабуся включила на гучний, і я почала розповідати, що намалювала для них…
Вона зробила паузу, ніби знову переживала той момент.

— Вони теж щось говорили мені у відповідь… і саме тоді в їхню машину на шаленій швидкості врізався позашляховик. Потім сказали, що водій був п’яний… Мої батьки загинули на місці.
Я побачив, як по її щоках покотилися сльози. Вона закрила обличчя руками. Я одразу обійняв її, і вона притиснулася до мене.
— Мені дуже шкода… — тихо сказав я.
— Чотири роки я жила з бабусею. Потім вона теж померла… і мене забрала тітка. Знаєш… краще б я була в дитячому будинку.
Її голос став тихішим, але твердішим.
— У неї мені було дуже важко. Її донька постійно знущалася з мене. Якщо мене просили щось зробити — наприклад, помити посуд — я робила, але коли тітка приходила, її донька казала, що це вона, а я просто спала.
Я в школі була відмінницею… а вона вчилася дуже погано. Але тітка завжди казала, що нас просто плутають — і що дурна саме я.
Я мовчав, лише сильніше притис її до себе.
— Я була як рабиня… постійно вдома. Не можна було навіть на десять хвилин вийти погуляти. Увесь час щось робити, поки вони десь розважалися…
Але коли мені виповнилося вісімнадцять — я пішла.
Вона трохи заспокоїлася, але голос усе ще тремтів.
— Мені залишилася квартира батьків. Було де жити. Я вступила на бюджет, здала всі екзамени на відмінно… Працювала після пар офіціанткою в кафе. Було важко, але я справлялася.
Я вступила на факультет, про який мріяла… отримала професію, яку хотіла.
Вона замовкла на секунду.
— Усе стало так, як я мріяла… тільки батьків не вистачає.
Я досі тримав її в обіймах. Вона схилила голову мені на груди.
— І, до речі… саме такі квіти — голубі гортензії — мені завжди дарував тато на день народження. Це мої улюблені квіти. Мама теж їх дуже любила…
І ще… батьки називали мене тільки Азя. Завжди тільки так.
Вона тихо схлипнула і замовкла.
Я провів рукою по її волоссю і тихо сказав:
— Вибач, я не хотів еебе розчарувати, я не буду тебе більше так називати.
— Ні, навпаки, мені це нагадує про них, можеш мене так називати.
Ми сиділи так, я її обіймав а вона тихо плакала. Через деякий час вона піднімає на мене заплакані очі і дивиться в мої.
— Вибач, я не хотів тебе розчарувати… Я більше не буду так тебе називати.
Вона ледь похитала головою.
— Ні… навпаки. Мені це нагадує про них. Можеш мене так називати.
Ми ще довго сиділи так: я обіймав її, а вона тихо плакала, поступово заспокоюючись у моїх руках.
Через деякий час вона підняла на мене заплакані очі й подивилася прямо в мої.
— Вибач, що я так розревілася… І дякую, що був поруч.
— У кожної людини є емоції. У цьому немає нічого поганого, — тихо відповів я.
Ми дивилися одне одному в очі довше, ніж зазвичай.
Вона була зовсім близько.
Я обережно провів рукою по її щоці, стираючи слід від сліз. Вона не відвела погляду.
І тоді ми повільно потягнулися назустріч одне одному.
Наші губи ледь торкнулися…
Та вже за мить поцілунок став теплішим.
Вона трохи сильніше притиснулася до мене, а я обійняв її ще міцніше, ніби боявся відпустити.
Ми цілувалися довго — ніби намагалися надолужити все те, що не сказали словами.
І раптом у кімнаті різко загорілося світло.
Ми повільно відсторонилися одне від одного. Вона одразу злегка почервоніла й відвела погляд.
— От і світло є… — першою порушила тишу вона.
Я ледь усміхнувся, помітивши її рум’янець.
— Так… але, думаю, нам уже варто лягати спати.
— Так, давай сьогодні нормально поспимо, — вона тихо засміялася. — Бо є шанс, що я можу битися ногами… і випадково вдарити тебе.
— Добре, — відповів я. — Тобі буде зручно?
— Так.
— Тоді ходімо.
Ми лягли в ліжко, кожен на своєму боці. Між нами залишалася відстань — не така вже й велика, але відчутна.
Мені хотілося її скоротити, та я не поспішав. Вона мені подобалася… і, здається, я закохався. Мені хотілося бути поруч із нею завжди, оберігати її, захищати.
Ми вимкнули світло.
У темряві ще деякий час було чутно лише наше тихе дихання.
І зовсім скоро ми заснули.