8 Азалія

Азалія

Коли я приміряла сукні, то звернулася до Роума, щоб він допоміг мені обрати. Я помічала його погляди щоразу, коли виходила з примірочної. Він не підганяв мене — просто сидів і терпляче чекав, поки я визначуся.
Я навіть почула, як чоловік, який чекав свою дружину чи когось іншого, подумав, що я — дружина Роума, і сказав йому, щоб він мене не втратив. І Роум… не став заперечувати. Лише відповів, що не втратить мене.
Мені подобалися всі сукні, але найбільше — чорна. І мені було важливо почути чоловічу думку. Наші смаки співпали.
На касі, поки в мене на телефоні спрацьовував Face ID, він просто взяв і оплатив сукню. Потім узяв пакет і спокійно сказав: — Ходімо.
Я ніби приросла до підлоги. А коли ми вийшли з магазину, нарешті заговорила:
— Чому ти оплатив мою сукню? Я все тобі поверну, дай номер картки. — сказала я, дивлячись на нього.
Він усміхнувся: — Нічого повертати не треба. Вважай це моїм подарунком.
— Дякую, звісно, але я так не можу. Я обов’язково поверну тобі гроші.
Він зупинився і подивився на мене: — Я запрошую тебе в ресторан на вечерю. Якщо хочеш мені віддячити — просто прийми моє запрошення.
Я була в шоці.
— Я згодна. Але вечерю оплачую я.
— Ага, добре, – засміявся.
Ми дійшли до машини й поїхали до ресторану. Чоловік припаркував авто, ми вийшли та попрямували до входу. І якось так сталося, що я не помітила машину, яка виїжджала… Ще мить — і вона могла б мене збити.
Але Роум встиг.
Він різко схопив мене й потягнув на себе. Я буквально влетіла в його груди, і мене одразу обійняли сильні руки. Ми завмерли так на кілька секунд у тиші.
Першим її порушив він: — З тобою все добре? Тебе не зачепило? — трохи відсторонився, але все ще тримав мене.
— Ні… зі мною все добре… завдяки тобі. Дуже дякую. Ти врятував мене.
Він уважно подивився: — Тоді йдемо туди, куди збиралися? Чи ти вже не хочеш?
Він повільно прибрав руки, але мені зовсім не хотілося, щоб він мене відпускав. У його обіймах було так спокійно й тепло.
— Ходімо. Я не передумала.
Ми смачно повечеряли. А коли я повернулася з вбиральні й ми вже збиралися їхати до готелю, я покликала офіціанта, щоб попросити рахунок.
— Ваш рахунок уже оплачено, — відповів він.
Я одразу перевела погляд на Роума. Він лише усміхнувся.
— Вибач, але я не міг дозволити тобі платити. Що я за чоловік, якщо за мене платить жінка?
Від його слів у мене побігли мурахи по шкірі.
— Але ж могли хоча б порівну… Я тобі вже стільки винна. Я все поверну.
Він трохи нахилився ближче: — Азя, я ж казав. Вважай це моїм подарунком. Жінка ніколи не буде платити свої гроші в моїй присутності. Навіть якщо це будуть мої гроші.
Я навіть не знала, що відповісти. Мене зачепило зовсім інше — те, як він мене назвав.
Перед очима раптово спливли спогади… і по щоці скотилася одна-єдина сльоза. Він одразу напружився:
— Я щось не те сказав? Чому ти плачеш? – я швидко витерла щоку.
— Все нормально… не звертай уваги. Давай уже поїдемо в готель.
Ми вийшли на вулицю, і раптом шалений вітер кинув моє волосся прямо в обличчя. Воно заплуталося, закривало очі, і я на мить розгубилася, намагаючись його втримати. Зрештою мені це вдалося, і ми досить швидко дісталися до машини.
Дорога назад минула тихо.
Приїхавши, ми одразу піднялися в номер. Прийняли душ і влаштувалися перед телевізором — дивилися новини. Все було спокійно… аж поки раптом не стало темно.
— Роум! В мене… в мене щось потемніло в очах! — перелякано вигукнула я, намагаючись наосліп знайти телефон.
— Не в тебе однієї, — спокійно відповів він. — Мабуть, через вітер зникло світло. Заспокойся, я зараз знайду телефон і увімкну ліхтарик.
— Я не можу… я боюся темноти. Мені страшно… — голос затремтів, і я, сама того не помітивши, схопила його за руку.
— Я помітив, — тихо сказав він. — Ти навіть вночі залишаєш світильник увімкненим. Не бійся. Тут тільки я… і більше нікого.
Він обійняв мене однією рукою, а іншою почав навпомацки шукати щось на столі.

— О, знайшов, – мить і прорізав слабкий промінь ліхтарика.
Я раптом усвідомила, як це виглядає: я буквально вчепилася в його руку, мов маленька дитина. Трохи ніяково, я почала повільно відпускати його.
— Я зараз піду попрошу свічку, — сказав він. — Все ж телефони краще не розряджати, невідомо, коли дадуть світло.
— Зачекай… у мене є свічки. Я купила їх тут за рогом. Тільки… мені нічим їх запалити.
— У мене має бути запальничка. Зараз подивлюся, – ледь усміхнувся.
Він нахилився до валізи, почав щось шукати, і вже за мить почувся легкий звук.
— Є. Давай свічки.
Ми запалили свічки й розставили їх на різних поверхнях, щоб стало трохи світліше. Тепле мерехтіння наповнило кімнату затишком. Ми сіли на диван, і мене раптом почало турбувати одне питання.
— Твоя дружина чи дівчина не буде проти, що ти заплатив за мене і що ми разом у номері?
Він усміхнувся й подивився прямо мені в очі: — У мене немає ні дівчини, ні дружини. А в тебе хтось є?
— Немає…
Я помітила, як його усмішка стала ще ширшою.
— До речі, вже дванадцята, — сказав він.
Раптом у двері постукали.
— Хвилинку.
Він швидко підвівся і пішов відчиняти. За кілька секунд повернувся… з великим букетом блакитних гортензій в одній руці й шматочком торта в іншій. На торті горіла одна-єдина свічка.
Я завмерла.
Він підійшов ближче, дивлячись на мене теплим, майже ніжним поглядом:
— Азя, вітаю тебе з днем народження…
Бажаю, щоб ти завжди так щиро усміхалася, як зараз.
Щоб у твоєму житті було більше моментів, від яких перехоплює подих…
Щоб тебе ніколи не відпускали ті, з ким тобі добре.
І щоб поруч завжди був хтось, хто вчасно підтримає… — він на мить затримав погляд на мені, — або не дасть тобі впасти.
Він ледь усміхнувся і додав тихіше: — Ти заслуговуєш на дуже багато хорошого. Більше, ніж думаєш.
Потім простягнув: — Це тобі. А це — загадай бажання і задуй.
Я мовчки взяла букет. Руки трохи тремтіли. Зробила тихий вдих, загадала бажання й обережно задула свічку.
— Дякую… дуже дякую. Мені неймовірно приємно, — сказала я, усміхаючись крізь сльози.
Це було так щиро… так неочікувано. Але найбільше мене зачепило не це. Букет. І те, як він знову назвав мене Азя… ім’я, яке я давно не чула, але воно жило у моєму серці
— Азя… чому ти плачеш? Я тебе засмутив? — в його голосі з’явилася тривога.
І мені стало ніяково, що він знову думає, ніби справа в ньому.
— Ти мене не засмутив. Навпаки…
Він здивовано дивився на мене, ніби намагався зрозуміти.
— Зараз поставлю квіти у вазу… і я тобі все розповім.