7 Роум

Роум

Мені наснився сон. Я і моя Азалія. Хоча стоп… чому вона «моя»? Хоча, якщо чесно, я був би зовсім не проти.
У сні ми жартуємо, вона тікає, а я її наздоганяю. Коли ловлю — обіймаю і цілую. Вона відповідає тим самим, а потім починає мене лоскотати, і ми сміємося просто в поцілунку. Стоїмо посеред поля на заході сонця, обіймаємося… і раптом усе змінюється: ніби мої ноги стискає, на грудях щось важке, світ починає плисти — і я прокидаюся.
Ця картина навіть трохи смішить.
Азалія, виявляється, дуже кумедно спить: лежить на животі, одну ногу закинула мені на груди, руками обійняла мої ноги й міцно тримає. Я тільки почав обережно піднімати її ногу, щоб звільнитися з цього «полону», як вона різко смикає її — і п’яткою влучає мені прямо в ніс.
— Ух… — стогну я, хапаючись руками за ніс.
— Ой, я не хотіла, вибач! Дай подивлюся, — вона дивиться на мене перелякано, підповзає ближче і нахиляється. Я забираю руку, вона обережно торкається пальцем, і я мружуся від болю. — Я зараз попрошу, щоб принесли лід.
Вона швидко встає і дзвонить, просячи принести нам лід. Коли його приносять, вона сідає біля моєї голови, нахиляється і обережно прикладає пакет.
— Ти як?
— Загалом добре… але трохи болить.
Найбільше мене бентежить не біль, а те, як вона зараз виглядає — і те, що вона так близько. Так і хочеться покласти руку їй на спину, нахилити до себе, поцілувати… і потім довго обійматися, як у моєму сні.
Після цього ранкового випадку ми пішли їсти.
— Азалія, сьогодні у нас вільний день, тож можемо прогулятися Одесою. А от завтра часу вже не буде.
— Це чудово, я б із задоволенням прогулялася. Я давно тут не була.
— Ти не проти, якщо я складу тобі компанію? Я тут буваю часто, але самому завжди якось сумно.
— Звісно, ні. Так буде навіть веселіше.
— Тоді я обов’язково покажу тобі місце, де можна купити багато різних сувенірів для рідних і друзів.
— Подрузі… У мене є лише одна подруга, — її погляд опускається, а усмішка зникає з обличчя.
— Вибач, я не хотів тебе засмутити… — мені стає ніяково від того, що своїми словами я з посміхненої дівчини зробив сумну.
— Нічого, все добре. Це вже в минулому. Але я рада, що в мене є подруга, яка завжди поруч, — тихо каже вона, злегка зітхаючи.
Щоб хоч трохи підняти їй настрій, я запитую:
— Ти колись була на Привозі?
— Ні, — вона піднімає на мене погляд.
— Ох, ти багато чого пропускаєш! Там завжди трапляються такі кумедні історії. Якось ми з другом туди пішли — він хотів купити рибу. Але його так заговорили продавці, що він накупив купу всього… окрім риби.
Вона вже посміхається.
— І це ще не єдина історія. Їх у мене багато. Поки будемо туди їхати — все розповім.
Дорогою я розповідав їй різні історії, і ми разом сміялися — аж до сліз. Але коли ми приїхали, вирішили не заходити: стало трохи страшно, що цього разу може трапитися щось подібне.
Замість цього ми попрямували до Одеських катакомб. Нам провели екскурсію — і це було неймовірно. Я бачив, як Азалії сподобалося: її очі буквально світилися від захоплення.
Потім ми пішли по магазинах. Скоро мав бути ювілей компанії — буде грандіозна вечірка. Азалія сказала, що знає хороший бренд одягу, і запропонувала зайти подивитися, чи є щось підходяще.
Ми знайшли магазин одягу. Азалія взяла три сукні й пішла в примірочну. Я ж сів на диван чекати. Поруч зі мною сидів якийсь чоловік — мабуть, теж чекав.

Чекав я хвилин двадцять, уже подумав, що вона давно визначилась, як раптом шторка відчиняється — і вона виходить у чорній сукні.
Я завис.
Сукня ідеально облягає її фігуру, підкреслюючи кожен вигин, а високий розріз відкриває ногу при кожному кроці. Вона робить кілька кроків, ніби трохи невпевнено, і дивиться на мене:
— Я не можу обрати самостійно, вони всі мені подобаються. Можеш допомогти?
Все, що я можу — це мовчки кивнути.
— Ну як тобі ця?
— Ти… — я ковтаю слова і усміхаюся. — Виглядаєш небезпечно красиво.
Слів більше не знаходиться. Вони ніби є — але жодне не здається достатньо пристойним, щоб сказати вголос.
Вона ледь помітно усміхається і зникає назад за шторкою.
Через кілька хвилин виходить знову — цього разу в сріблястій сукні. Світло відбивається від тканини, і вона ніби світиться.
Я просто дивлюся і мовчу.
— Не подобається? — жартує вона.
— Подобається… дуже, — тихо відповідаю, переводячи подих. — Це справді красиво.
Вона тихо сміється, і я бачу, що їй приємно.
Знову зникає за шторкою.
Я ще сиджу напружений, коли до мене звертається чоловік, що весь цей час сидів поруч на дивані:
— У вас дуже гарна дружина. Не втратьте її.
— Ніколи не втрачу, — відповідаю, навіть не думаючи.
Не хотілося пояснювати, що вона мені не дружина… хоча я б дуже хотів, щоб була. І втрачати її я точно не збираюся.
І чому він взагалі дивиться на неї? У нього ж є своя.
Хоча… як тут не дивитися? Вона настільки красива, що словами це просто не передати.
Коли вона виходить утретє — у сукні кольору шампанського — я просто завмираю.
Вона дивиться на мене, трохи схиляє голову:
— Ну? Яка краще?
Я не можу стриматися, підводжуся й підходжу ближче.
— Чесно?
— Чесно.
— Мені всі сукні сподобалися… але, думаю, справа не в них.
— А в чому тоді? — здивовано дивиться на мене.
— У тобі. Ти в будь-якому одязі дуже красива.
На секунду між нами зависає тиша. Вона відводить погляд, але я встигаю помітити її ледь стриману усмішку.

— Тоді… яку все ж таки брати? — тихо запитує вона, нервово перебираючи пальцями тканину.
— Ти у всіх виглядаєш прекрасно… але найбільше — у чорній.
Вона підіймає на мене очі:
— Тоді беру її.
Ми ще кілька секунд мовчки дивимося одне на одного. Потім вона відводить погляд, усміхається й каже:
— Дякую, що допоміг обрати.
Розвертається й прямує до примірочної.
Я залишаюсь стояти на місці, а в голові все ще стоїть її образ у кожній із цих суконь.