5 Роум

Роум

Робота, робота, робота…
Я намагався нав’язати собі цю думку, повторював її знову й знову, але щойно вона зайшла до кабінету, вся моя увага миттєво переключилася на неї.
Зустріч із німцями пройшла бездоганно. Азалія впевнено трималася, чітко відстоювала свою позицію й перекладала без найменшого страху чи вагання. У ній відчувалася внутрішня сила.
Та ось і настав кінець робочого дня. Упродовж усього часу мені було важко зосередитися на справах, думки постійно поверталися до неї. Я ловив себе на тому, що знову й знову шукаю її поглядом.
Так минув і тиждень — у постійних, майже непомітних для інших, поглядах у її бік.
— Азаліє, поки не забув вам сказати. Мені сьогодні повідомили: ми їдемо у відрядження. В Одесу. Задля огляду об’єкта та узгодження роботи на місці. У понеділок у нас заплановані переговори з іноземними підрядниками та адміністрацією, тому в неділю треба виїхати. Їдемо на моїй машині, тож напишіть мені свою адресу — я заїду по вас. Точний час напишу в суботу ввечері.
— На скільки ми туди їдемо? — вона почала писати адресу на стікері й простягнула мені.
— На три дні. Але все може змінитися, — я глянув на адресу й помітив, що живемо ми недалеко одне від одного. Та й мені по дорозі.
— Якщо ви зараз додому, то я можу вас підвезти. Я на машині, а живемо ми поруч.
— Та якось незручно… І що колеги подумають?
— Нехай думають, що хочуть. Вирішено — я вас підвезу.
Ми попрямували на парковку біля компанії й сіли в мою машину. За тридцять хвилин я вже стояв біля її під’їзду.
— Дуже вам дякую. З мене кава.
— Давай на «ти». Звісно, при колегах і на зустрічах — на «ви». А так — на «ти». Бо якось дивно: майже одного віку й на «ви».
Вона ледь усміхнулася.
— Я не проти. Ем… усе, я маю йти. До зустрічі.
— До зустрічі.
На вихідних я збирав речі. У неділю ми мали виїхати о дванадцятій дня, щоб увечері вже бути в Одесі.
12:05. Я чекаю, а її немає.
І раптом бачу, як вона, трохи запихана, виходить із під’їзду з валізою. Поспішає до мене.
— Добрий день… Вибач, я знаю, що запізнилася. У мене вимкнули світло, довелося спускатися сходами. А з валізою з восьмого поверху - це не так швидко, — говорить вона, намагаючись віддихатися.
У мене очі ледь не на лобі.
— Привіт. Чому ти не подзвонила? Я б піднявся і допоміг.
— Та якось… незручно було.
— Якщо тобі потрібна допомога — ти проси. Домовилися? — я м’яко, але наполегливо дивлюся на неї. — Добре, сідай у машину. Я покладу валізу в багажник.
Вона кивнула, і я вперше помітив, як пасмо волосся вибилося з її зачіски. Чомусь захотілося поправити його. Але я просто взяв валізу.
Всю дорогу ми розмовляли. Я розповідав щось смішне, що траплялося на роботі під час зустрічей, а вона уважно слухала й щиро сміялася. У неї такий приємний сміх… і така тепла посмішка.
Ми робили зупинки: купували їжу, виходили просто пройтися, щоб розім’яти ноги й трохи перепочити від дороги.
І ось нарешті ми приїхали до готелю. Я обрав його неподалік моря, щоб можна було пройтися узбережжям. Заздалегідь забронював для нас окремі номери.
Я дістав валізи з багажника. Коли вона хотіла забрати свою, я лише тихо сказав, що сам її відвезу.
— Номери я забронював для нас. Окремі, але поруч. На моє прізвище, усе за рахунок компанії.
— Добре.
Ми підійшли до рецепції.
— Добрий вечір. Раді вітати вас у Local Host.
— Добрий вечір. Я бронював два номери на прізвище Віндзор.
— Так, я бачу бронювання… але лише на один номер.
— У суботу я оформлював два.
— Просимо вибачення від імені готелю. У суботу система була перевантажена, стався збій.
Я стримано видихнув.
— Чи можна тоді забронювати ще один номер зараз?
— На жаль, усі номери зайняті.
Я подивився на Азалію. Вона виглядала здивованою і втомленою після дороги.
— Тоді ми залишимось у тому, що заброньований.
Адміністратор простягнув мені ключ-карту. Ми мовчки попрямували до ліфта.
Коли двері зачинилися, я сказав:

— Вибач, що так вийшло. Сьогодні переночуємо разом, а завтра я знайду інший готель.
— Ти в цьому не винен, — вона ледь усміхнулась. — Я розумію.
Ми піднялися на потрібний поверх. Коридор був тихий, освітлений м’яким теплим світлом. Я зупинився біля дверей, провів карткою — замок тихо клацнув.
Відчинивши номер, я відступив убік і пропустив її всередину.