2 Роум

Роум

Сьогодні вранці все пішло шкереберть: я проспав, запізнювався на зустріч, а хтось ще й проколов усі шини.

Довелося їхати на роботу метро. Та попри це, на зустріч я все ж встиг, і день загалом минув чудово.

Увечері я знову повертався додому метро. Вийшов біля парку неподалік від дому й уже прямував додому, але раптом з’явилося бажання зайти всередину та пройтися в тиші й спокої. Я йшов алеями, будував плани: на вихідних викличу евакуатор, щоб відвезти машину на сервіс — через роботу сам не зможу її доставити. А поки що поїжджу метро, згадаю студентські часи.

Занурений у свої думки, я раптом помітив дівчину. Вона була тут сама. Уже сутеніло, і в парку не було нікого, окрім нас. Коли я підійшов ближче, почув тихі схлипи — вона сиділа на лавці й плакала.

Я не зміг пройти повз. Було видно, що її щось дуже розчарувало, і вона залишилася тут наодинці зі своїм болем.

Я підійшов ближче й тихо запитав:

— Дівчино, з вами все добре?

— Не дуже… — відповіла вона й знову заплакала.

Мені не хотілося йти. Хотілося зрозуміти, що з нею сталося.

— Можна біля вас сісти? — обережно запитав я.

— Так, — тихо відповіла дівчина.

Я сів поруч на лавці.

— Що сталося? Чому ви одна в парку, коли вже темніє й так холодно? Якщо хочете, можете розповісти. Я не буду вас засуджувати.

Вона довірилася мені й почала розповідати. Я сидів і уважно слухав. Від її слів я був шокований. Як він узагалі міг про таке подумати?

Вона, звісно, ще та красуня — чарівний ангел із білявим волоссям, завитим у легкі локони. Але як можна таке запропонувати? Та ще й за певної умови…

Мені хотілося побити його так, щоб він боявся навіть дивитися в її бік. Добре, що вона звільняється. Це правильно.

Коли вона сказала, що їй буде нелегко знайти нову роботу, я відразу згадав, що мені вкрай необхідний особистий перекладач. Мій попередній звільнився — переїхав до іншої країни. З документами тимчасово допомагав перекладач головного архітектора, але це було незручно й повільно: у нього достатньо власної роботи, а тут ще й моя.

Тому перекладач мені справді необхідний. І яка ж це удача — зустріти її. Я запропонував їй роботу. Щоправда, не сказав, що працюватиме вона безпосередньо зі мною.

Увесь цей час я дивився на неї й не відводив очей. Надворі швидко стемніло, стало холодно. Я запропонував провести її до виходу з парку.

Ми йшли мовчки.

Біля входу попрощалися. Вона подякувала мені й пішла. Я постояв кілька хвилин, а тоді рушив у протилежний бік.

Додому дійшов швидко. Ліг у ліжко — але вона не виходила з голови. Яка ж вона красуня… Довге біляве волосся. Очі — блакить, у якій хочеться залишитися. Голос, що огортає, мов теплий плед.

З нею буде добре працювати.

От дурень… Так дивився на неї, що навіть забув запитати, як її звати.

Та нічого. Ми ще встигнемо познайомитися. Адже тепер працюватимемо разом.