Азалія
Я стою приголомшена в кабінеті боса. Він завжди приділяв мені найбільше уваги, але я навіть подумати не могла, що він на таке здатний.
Богдан Віталійович – поважний чоловік, чудовий сім'янин, людина, яка перших днів роботи завжди мене підтримувала, міг запропонувати мені таке.
— Пам'ятаєш, я тобі обіцяв, коли Ілона піде у декрет, ти займеш її місце на постійній основі?
— Звісно, пам'ятаю, – схвильовано промовляю я.
— Так от, через три дні ти можеш зайняти її місце, але є одна умова.
— Яка?
— Ти повинна переспали зімною.
І тут настає тиша. Я чую лише власне серце, яке почало битися дуже швидко. Слова зникли, залишилися лише одні, які я випалюю на одному диханні:
— Я звільняюся!
— Котику, подумай добре. Переспи зі мною і посада твоя, - хижо посміхається бос і починає підходити до мене.
Зараз сьома година вечора. Усі вже пішли додому, але я, як особиста помічниця боса, виконувала свої обов'язки, поки він працював. Тому, якщо він почне домагатися мене і я кричатиму, мене ніхто не почує і ніхто не прийде на допомогу.
Тому я швидко вибігаю з кабінету і прямую на вихід. У цей час Богдан Віталійович виходить слідом і говорить:
— Тікай куди завгодно, але ти ще прийдеш до мене й будеш благати мене про підвищення.
Я вибігаю з будівлі й прямую до парку через дорогу. У цьому парку я завжди заспокоювалася. Мені подобається природа та спів пташок.
Я вибігаю з будівлі й прямую до парку через дорогу. У цьому парку я завжди заспокоювалася. Мені подобається природа та спів пташок.
Саме зараз тут особливо гарно: вже майже сутеніє, але тоненькі сонячні промені ще проютваються крізь оголені дерева. Людей тут зовсім немає – усе ж таки лише початок весни, на вулиці холодно, і всі сидять по домівках.
Проте, я не відчуваю холоду. Його слова й хижа посмішка досі крутяться в моїй голові. Очі затуманюються пеленою сліз, і я вирішую сісти, щоб не впасти. Долонями витираю сльози, але нові знову й знову набігають.
— Дівчино, з вами все добре? – хтось звертається до мене. Я піднімаю голову й бачу перед собою молодого чоловіка. Високий, брюнет із трохи скуйовдженим волоссям. Темні очі уважно вдивляються в мене.
— Не дуже... – зрадницькі сльози знову починають текти, і я накриваю обличчя долонями.
— Можна біля вас сісти? — питає незнайомець.
— Так, — відповідаю я.
— Що з вами сталося? Чому ви одна в парку, коли темніє і так холодно? Можете мені розповісти, засуджувати я вас не буду.
— Це дивно, я важко довіряю людям, але вам хочеться розповісти…
— Я уважно слухаю, — зацікавлено дивиться на мене хлопець.
— Це довга історія, але розповім, як є. Пів року тому я завершила магістратуру. Я перекладач англійської та німецької мов у сфері архітектури. Пішла працювати у компанію верстки та поліграфії перекладачем, але місце було вже зайняте, і мені запропонували попрацювати шість місяців особистим помічником. Коли перекладач піде у декрет, я мала зайняти її місце. Через три дні вона мала йти у відпустку, і мені сьогодні це повідомили, але бос поставив умову: якщо я хочу зайняти місце перекладача, то маю переспати з ним… — сльози знову потекли — я одразу сказала, що звільняюся, і пішла звідти. Але мені все одно треба повернутися хоча б завтра, щоб написати заяву і забрати свої речі.
— Він що?.. — чоловік стискає щелепи, але говорить тихо, стримано. — Ви правильно зробили. Чуєте? Правильно. Жодна робота у світі не варта такого приниження.
— Дякую, що розумієте й підтримуєте мене, — щиро промовила я. — Але все ж після звільнення доведеться шукати нову роботу, а це буде нелегко.
— Знаєте, нічого вам шукати не потрібно, — сказав він.
Я здивовано подивилася на нього.
— Приходьте до архітектурної компанії «BBLS». Я працюю там. У нас відкрито пошук на вакансію особистого перекладача для менеджера проекту.
— Справді?
— Так. Для працевлаштування обов’язково візьміть із собою паспорт, ІПН, диплом магістра перекладу та резюме.
— Дуже вам дякую. Як тільки звільнюся — одразу прийду, — з полегшенням відповіла я. — І взагалі дякую, що ви мене заспокоїли.
— Немає за що. А тепер, якщо ви не проти, я проведу вас хоча б до входу в парк. Тут майже нікого немає, та й похолодало. Не хочу залишати вас тут саму.
— Я не проти. І справді стало холодніше… — я здригнулася від легкого вітру.
Ми встали з лавочки й почали йти в сторону виходу з парку. Окрім нас більше нікого не було — навіть горобці, які зазвичай тут літають, кудись зникли.
Ми йшли мовчки, і перша заговорила я:
— Дякую, що провели мене і, окремо, дякую, що не залишили одну, допомогли заспокоїтися і навіть запропонували нову роботу.
— Як я міг пройти повз дівчини, яка сиділа й плакала наодинці в такому місці? — усміхнувся він. — Все одно хочу сказати, що радий нашій зустрічі і буду чекати вас на співбесіді.
— Я обов’язково прийду, щойно звільнюся, — впевнено сказала я. Через кілька секунд додала: — Не буду вас затримувати. Гарного вечора і до зустрічі.
— Вам також гарного вечора, не сумуйте, — з посмішкою відповів чоловік. — До зустрічі.
Я перша розвернулася і попрямувала в свій бік, а хлопець пішов в іншу сторону. Йшла додому, у свою затишну однокімнатну квартиру. Від роботи, тепер уже колишньої, їхати було всього 20 хвилин.
Всю дорогу з моєї голови не виходив незнайомець з парку. Мені відразу захотілося розповісти йому, що зі мною сталося, наче я його вже давно знаю. Після того, як я все йому розповіла, мені стало легше: він заспокоїв мене й навіть запропонував роботу. А я навіть не спитала його ім’я. І як же я його знайду у компанії, коли прийду на співбесіду? Навіть не знаю, ким він там працює — лише те, що він сказав, що я буду особистим перекладачем менеджера проектів.
У своїх думках я й не помітила, як опинилася вдома. Відразу зателефонувала єдиній подрузі й розповіла всю ситуацію. Вона підтримала мене і сказала, що піде зі мною писати заяву, бо боїться залишати мене саму, а я й сама не проти — бо теж трохи боюся.