шматок пам'яті 5.1

втомлена спілкуванням, наповнена комунікацією,
сміється від горя, плаче із радости,
навіть якщо буття - то вистава із яскравою декорацією,
необхідністю є крапина правди, без люб'язної штучности

2023, лютий

— Вікусю, ти б знала, як я боюся, — ділилася емоціями Настя, — у тебе принаймні вже в першому семестрі було змішане навчання. Розумієш, що це за формат та вмієш підлаштуватися, не те що я.

— Сонце! Ну, що ж ти так психуєш, не вигадуй нічого — все буде прекрасно! — намагалася заспокоїти подругу Вікторія.

— Зате ми нарешті зустрінемося, бо ж востаннє бачилися ще у вересні, хоч щось приємне, — позитивне мислення не було властивим для Анастасії, та зараз вона була готова хапатися за соломинку, аби не гнітити себе ще більше.

— Саме так! Ну, все мама кличе, цілую і до зустрічі!

Дівчина востаннє глянула на сьогоднішню дату, тоді вимкнула телефон й обережно поклала його на диван. Вона могла б не ставитися до цього пристрою так бережно, адже батьків поряд не було. Зрештою, минулий смарфон прожив у неї майже чотири роки, а вона зовсім його не цінувала, місяць тому він подав сигнал, що не служитиме їй більше. У результаті батьки склалися грошима та купили їй новий, адже без телефону в сучасному світі — як без рук. Анастасія не знала, чи варто радіти цій покупці. Їй вже вісімнадцять років, а роботи немає, лише підробіток невеличкий є.

Від завтра життя дівчини повинно було змінитися. Це не щось грандіозне, а лише початок змішаного навчання: лекції викладачі проводитимуть онлайн, а на практичні доведеться їхати до університету.

Коли Настя вступала, то всі обіцяли, що навчання попри пандемію буде очним, та все ж після трьох тижнів запровадили дистанційне. З однієї сторони, це грало на руку студентам, адже можна було шукати роботу чи просто насолоджуватися часом, проведеним удома, а з іншої сторони, найкращим другом ставала лінь та небажання будь-що робити. Анастасія ще більше боялася виходити в люди та спілкуватися. Задавалася питанням чи вона тепер соціофобка, чи інтровертка. Матері було складно дитивитися на рідну дитину, адже вона одягалася та виглядала як безхатько. Закрилася в собі, тільки їла, вчилася та спала.

* * *

— Мамо, може цих вареників забагато? — скривилася дівчина, стостерігаючи за тим, як Роксолана накидає їжу в пластиковий контейнер.

— Ну, ти ж їдеш ледь не на тиждень, то що будеш там їсти? А я тобі дам усе потрібне, аби ти нічого не купувала.

— Якщо я не з'їм усе, то що буде?

— Тоді котиків чи собачок безпритульних пригостиш, гаразд?

— Ну, о'кей, мамо, — зітхнула дівчина, а тоді почала збирати валізу.

Чіткого списку потрібних речей не було. Косметика, постільна білизна, чайник та їжа, — те, що вона збиралася брати зі собою. Напевне, Анастасія ще досі не усвідомлювала, що от-от почнеться навчання. Доведеться спілкуватися щодня з людьми, ба більше, жити в гуртожитку з двома дівчатами! Ці обоє — взагалі окрема тема. З Вікою їх поселили в одну кімнату ще на першому курсі, де й жила чотирикурсниця, а оскільки вона з'їла, то хитрюща Вікторія прокрутила схему та заселила на її місце Ангеліну зі свого потоку. Настя не сприймала їх, не могла знайти з ними спільну мову, тому знати не знала яким буде життя з цими обома в чотирьох стінах.

* * *

— Доброго ранку, студенти! — бадьорий голос із монітора. Почалася перша в другому семестрі лекція з історії української літератури. Викладач — старий чоловік, поки ще не зрозуміло, чим керується він у своїй роботі.

Учора о четвертій годині Настя лише приїхала в гуртожиток. Хоч електричка прибула набагато раніше, та вона встигла померзнути на морозі, поки приїхала маршрутка. З вокзалу до студентського містечка їздила лише вона одна-єдина, а встигнути на неї був ще той квест, тому дівчина ще вчора його провалила, на жаль.

Вечір минув за розкладанням речей. Потім вона слухала, як сусідки дивилися фільми зі своєю подругою, що жила поверхом нижче в гуртожитку, та обговорювали особисте життя. Деякі речі здавалися такими пікантними, що хоч Настя робила вигляд, що не слухає та зайнята чимось в навушниках, та все ж здавалося, щоки несамовито палали. Вони обговорили секс настільки детально, що дівчина справді не була готова до цього. Їй було вже вісімнадцять, та зрештою, цей вік не робить Анастасію дорослою. Узагалі, навіть спеціалісти твердять, що нема певної кількості років, коли б людина дійсно була підготовлена до першого разу, адже у кожного все індивідуально. До того ж поряд потрібно мати того, в кому будеш упевненим та кому довірятимеш, аби він не зробив боляче чи не зіпсував бажання жити статевим життям докінця своїх днів. Наскільки Насті було відомо, Вікторія зустрічалася зі своїм хлопцем більше двох років, ще на першому курсі, у вересні хизувалася своїми стосунками. Мабуть, були вони надійними партнерами, не лише любили, а й поважали одне одного. Про Ангеліну пам'ятала лише те, як Віка її заспокоювала, бо та ридала через невдале кохання.

Сьогодні не лише вівторок, що ознаменував початок другого семестру на другому курсі, а й чотирнадцяте лютого — День святого Валентина. Хлопця досі в неї не було, тому сприймала це свято як щось непотрібне. Я не одна самотня в цьому світі, розмірковувала вона, є багато людей, котрі як я теж не святкують. Однак пости та історії в інстаграмі відверто пригнічували дівчину. Змушували її думати, що вона якась бракована та належить до другого сорту людей, які не являються повноцінними членами суспільства.

Дівчата-сусідки одразу ж показали своє справжнє «я» та дали зрозуміти, що панькатися з Настею не будуть і дружити теж не горять бажанням.

Після лекцій вона поїхала в центр, аби зустрітися зі своєю одногрупницею. Ліля хоч жила в місті, та була простою як двері в хорошому сенсі цього словосполучення. Не любила пафосу та вихвалянь. Дівчата одразу почали спілкуватися щодо навчання, скаржилися одна одній на викладачів та решту студентів. Спільні проблеми частіше за все слугували зеленим світлом для початку комунікації та навіть створення дружби. У Лілі з'явився хлопець ще влітку, хоча до того вона теж ні з ким не зустрічалася. Настя ще дивувалася, що вкінці весно вони познайомилася, а за тиждень вже стали хлопцем і дівчиною. Хоч ці стосунки не були зразковими, та виглядали адекватними й без емоційних гойдалок. Те, як усе почалося, вказувало на, що можна починати зустрічатися без сварок. У кіно найчастіше люди, коли знайомляться, одразу не вподобують одне іншого, а потім після кількох тижнів чи місяців усе налагоджується та їхнє спілкування стає дружнім, далі — зізнання в симпатії і тд. На жаль, реальність — це далеко не фільм, тому спрогнозувати що буде далі — неможливо.