шматок пам'яті 4.3

безвість чи повна обізнаність
про те, що буде далі,
мені більше лишить непізнаність — 
залишу минуле на вокзалі

Не варто навіть створювати суперечки — карантин змінив усіх. Він же й вніс корективи у Настіне непримітне життя. Не враховуючи Дарину та Іринку, які могли раз у місяць запитати про її справи, у дівчини з'явилися онлайн-друзі. Разом із цим вона наблизилася до вибору майбутньої професії. Усе почалося з того, що спілкування з людьми приносило Насті лише шкоду й вона не знала, чим себе займати, коли залишався вільний від домашніх завдань матері та школи час. Зараз вона бігає, аби бути худенькою. Бачить вагомі результати та розуміє, що до оміряної фігури, виявляється, не так довго лишилося. Утім два роки тому єдине, що їй подобається, — сидіти та мріяти, придумувати в голові історії, де б вона відчувала себе щасливою та потрібною. Перед тим як засинати у неї з'явився ритуал — гадати про те, що буде в майбутньому, створювати нібито розділи свого життя, які слугуватимуть лише ілюзією для хвилинного задоволення.

Дивним чином Анастасія натрапила на застосунок, де можна читати книжки письменників, які тільки-но починають свою творчу кар'єру, або тих, які вже займаються тим декілька років і мають написано невелику кількість книг. Це не були прості сюжети про підлітків, які не знають, що робити через невзаємне кохання. Це було щось значно інше, адже зазвичай вік героїв перевищував якщо не вісімнадцять, то двадцять років точно. П'ятнадцятирічна Анастасія тепер принаймні мала причину, аби прокидатися щоранку, адже часто в той період дня оновлювалися книжки, які вона читала. Інколи твори мали позначення, що читати їх варто лише людям, що досягли повноліття. Однак це навпаки вабило Настю. Вона ж заради того зуміла обманути комп'ютер і вказати, що вже має вісімнадцять років. Дівчина червоніла, та продовжувала читати про те, як дорослі кохаються. Знала ж, що стосунки деяких однокласниць з їхніми кавалерами вже давно перейшли в щось більше, ніж поцілунок у щоку чи навіть губи.

За два роки читання Настя дізналася багато чого, але не факт, що це допоможе їй рухатися далі. Одного травневого дня, коли через дощ вона відмінила ранковий біг, дівчина вирішила спробувати написати свою книжку. Читачів одразу точно не набере багато, але принаймні спробувати варто. Сховавшись за псевдонімом та картинкою з Пінтересту, за декілька годин опублікувала пролог до своєї першої книжки. Подумала написати саме фентезі, хоча ніколи не надавала значної уваги цьому жанру.

Поки люди намагалися абстрагуватися до нового буття, коли свої правила диктує коронавірус, Настя створювала онлайн-життя. Виявляється, через Інтернет знайомитися легше та швидше. Ніхто не бачить, чи заливаються червоним твої щоки. Чи ти картавиш. Чи запинаєшся при вимові слів. До кінця літа вона назбирала декількох дівчат, яких можна було вважати подругами. Декому навіть відкрила свою справжню особистість та поділилася покликання до сторінки в Інстаграмі, де під реальним ім'ям публікувала свої фото.

Після невдалого фентезі написала ще дві невеличкі історії, головна лінія в яких любовна. Це були настільки абсурдні книжки, наповнені не лише помилками в словах та пунктуації, а й дірками в сюжеті, та кількість підписників навпаки стрімко збільшувалася. Це тішило Анастасію, хоча вдома нікому вона не розповідала про нове гобі.

Випадково Софія дізналася, що старша сестра замість того, щоб вчитися та готуватися до подальших іспитів, пише «дитячі романчики». Їй це не те, що не сподобалося, просто вона любила посміятися та познущатися з Насті. Часто вдавалася до шантажу. Цього разу теж використала цей безпрограшний метод. Однак жодної гарантії, що батьки дівчат не дізнаються про те, чим займається Настя, не було.

Сталося це у вересні, коли попри карантин дітям у селах дозволили вийти на очне навчання. Одинадцятий клас — найтяжчий та водночас найлегший рік, бо Анастасія знала, після закінчення більше не бачитиметься з однокласниками, можливо переїде до міста на навчання та навіть не повернеться додому.

Увечері, коли Софія посварилася зі сестрою, поки та збирала ковдру й тікала в іншу кімнату, розповіла батькові та матері, що Настя пише книжки, хоча в той час могла б займатися чимось корисним.

Ніхто ж не розумів, що хоч люди із того застосунку розуміють Настю, вміють порадити щось та розвеселити, у справжньому світі такого не було. 

* * *

Життя повільно плило за течією. Школа, написання розділів для книжки, онлайн спілкування, підготовка до додаткових занять, біг або ходьба навколо батькових гаражів, їжа та сон — те, з чого складалися будні Насті у випускному класі. 

Вона поволі усвідомлювала, що ніколи не доєднається до групи людей, які вважалися престижем класу. Не бігала за Іринкою та Дариною, хоча до того боялася без них залишатися на перерві. Якщо до карантину учні мали уроки в різних кабінетах, то тепер вони сиділи лише у своєму, тобто тому, що належав їх класному керівнику. У цьому були плюси — більше ніхто не бігав по школі в пошуках потрібних класів, у павзах між уроками можна було випити кави чи чаю, з мінусів те, що активність дещо зменшилася, адже пересування обмежувалося лише кількома кроками до дошки й назад чи навколо сусідніх парт. 

Якщо люди обожнювали п'ятницю, адже згодом наставали вихідні, то Настя боялася цього дня тижня. Саме тоді у неї були заплановані заняття в репетиторів, а саме — англійська та українська. Якщо з української мови їй ще повезло, адже вчителька — бабуся, якій було років шістдесят, ставилася до неї лояльно, хоч і вимагала вивчення всіх правил, то з іноземною все було складніше. Галина Василівна — жінка, до якої з обережністю ставилися не лише учні, а й колеги та сусіди, була неодруженою та вважалася грозою сусіднього населеного пункту, куди Анастасії доводилося їздити на уроки. Казали, що причиною її негативного настрою була відсутність чоловіка з дітьми та присутність двох породистих котів. Раніше, три роки тому, дівчина дуже хотіла потрапити на репетиторство до тієї жінки, адже всі вважали її дуже розумною та казали, що вона допомагає дітям збільшити рівень англійської, проте не все так легко як здавалося на перший погляд. Уроки в неї дуже вимучували, а знання ніяк не покращувалися, на жаль.