розділ 1

Жоден фрагмент із цієї розповіді заборонено копіювати. Вірші, що будуть зустрічатися на сторінках історії, написати самою авторкою, тому заборонено поширювати їх без дозволу.

хиба - віра в те, що шрами воскресають,
байдуже, скільки часу минуло,
і навіть, якщо крига інколи скресає,
ти ніколи не вернешся до того, якою  «до» була

2077, літо

— Кхм-кхм, напевне, настав той день, коли я готова розповісти вам свою історію, — мовила моя бабуся, — але одразу попереджаю, що ніяких американських ігор не буде...

    Сьогодні звичний понеділок. Початок тижня, а я вже втомилася. Ну, як же інакше? Звісно, можна було б змусити себе щось робити, але навіщо? Тим паче, у мене канікули. Надворі дощове літо. Я перебуваю в невизначеності, адже закінчивши дев'ятий клас, могла б вступати в коледж, переїжджати з нашого міста до столиці. Як же палко я про неї мрію! Хоча подруги не розуміють мене взагалі. Ну, тобто ми й так живемо в одному із найкращих міст нашої країни, де кожного дня можна зустріти одну або декілька груп туристів, тому навіщо кудись їхати? Швидше за все, в одинадцятому класі буду складати вступні іспити та подамся в університет, бо батьки благають мене не спішити дорослішати, побути дитиною ще хоч два роки. Конфліктів я не люблю, та й не вважаю цей варіант поганим. Але хіба швидке дорослішання — це погано? Мені здавалося, навпаки: чим швидше вилечу зі сімейного гніздечка — тим скорше знайду своє місце в світі, буду сильною та незалежною жінкою. У моїй голові нещодавно з'явилася теорія, яка полягає в тому, що у випадку вступу в університет у моєму місті я ще довго залишатимуся під опікою батьків та не зможу реалізувати себе як сталу особистість. Якщо ж я стану студенткою вузу в столиці, то переїду туди та нарешті дихатиму на повні груди! Гулятиму з друзями до ранку, зустрічатиму світанки. Я вірю в тезу, що студентські роки найкращі, тому не хочу залишатися в рідному місті. 

    Продовжуючи тему понеділка й того як він зазвичай в нас минає, скажу, що збрехала. Нічого звичного у цьому нема. Перш за все, через те, що мій ранок почався в бабусі не зі сніданку, а з йоги! А по-друге, поведінка бабуні! Вона сьогодні дуже-дуже говірка. Мені тільки п'ятнадцять (15 — це вже ого-го, яке велике число!), їй — сімдесят три. На жаль, я ніколи не чула, аби вона була ініціаторкою в розмовах. Ця жінка любила з кимось посперечатися, коли той безглуздо міркував щодо процесів, що відбуваються у світі, та в кінцевому результаті перемагала. Однак це бувало вкрай рідко. Прибирання, читання книг та прогулянки на свіжому повітрі, — те, чим жила моя бабуся. Надворі двадцять перше століття, я ще досі дивуюся тому, що людей не замінили роботи, поки вона шаленіє від паперових видань та купує їх за шалені кошти. Дивна жінка!

— Гаразд, — відповіла я, — а ще дуже хочу дізнатися більше про нашого дідуся! До речі, у тебе хоч якісь фото його залишилися? — Так-так, допитливість ніколи не заважала мені. Я обожнюю комунікувати з людьми, а найважливіше — мені не соромно запитати у них те, чого не знаю. Ну, дідько! Я ж не всезнайка, аби знати геть усе!

— Ох-х-х, — поглянула у вікно старенька, — мабуть, якби я мала хоч краплю твоєї вдачі, то точно не сиділа б тут. Можливо, усе закрутилося б по-іншому, та минуле пізно змінювати, — сумно заговорила, — а я, трясця вашої матері, більше двадцяти років намагалася щось відкопати у своєму минулому! Ви розумієте, скільки років я згаяла? Аналізуючи те, що позаду, навіть не намагалася скласти вдалого плану для того, як правильно сформувати майбутнє!   — Вперше чую, щоб вона так емоційно вела бесіду. Моя бабуся — тиха старенька жінка, яка й мухи не скривдить. Яким же було її минуле?..