Розділ 4.

Ми йшли назад повільно.

Поспішати вже не було сенсу.

Натомість почали більше дивитися навколо.

На початку 90-х Пекін ще не був тим високотехнологічним містом, яким є сьогодні. Але центральні вулиці вже перетворювалися на те, що тоді любили називати склом і бетоном. Усюди стояли баштові крани. Будівельний бум уже почався.

Дорогою ми зайшли в невелике кафе.

Їжа була чудова. Проста, дешева і справді смачна.

І саме там знайшлося, з чого посміятися.

Одна з дівчат пішла до туалету.

За мить я почув її голос:

— Стажере… це ти?

Мені знадобилася секунда.

— Я, — відповів я.

Виявилося, що чоловіча і жіноча частини були розділені лише тонкою перегородкою — ледве до рівня голови.

Ми стояли зовсім поруч.

І обоє розсміялися.

Її звали Катя.

Ми вийшли з кафе все ще посміхаючись.

Біля нашого готелю стояв візок, завалений ананасами.

За вісім юанів — приблизно долар — продавець майстерно почистив два й віддав нам у пакеті.

Ми купили пляшку шампанського і повернулися до номера.

Святкувати наше звільнення від тягаря покупок.

Птаха ще трохи не відійшов.

 Але швидко взяв себе в руки.

Вечір вийшов добрий.

Атмосфера в нашій невеликій компанії стала теплою. Майже довірливою.

— Слухайте, — сказав хтось, — готель же серйозний… тут, мабуть, є басейн.
— Пішли.

Але всезнаючий Снігір втрутився:

— Не можна.

— Чому?

— Один наш якось напився і пішов у басейн. Охорона не пускала. Сказали, п’яним не можна.

— І?

— Він їх у басейн і закинув.

— Кого?

— Охорону.

— Одягненими?

— Так.

На цьому тема басейну закрилася.

До ранку в кожного вже були свої плани.

Мої плани щодо покупок і так були скромні.
Тепер їх не стало зовсім.

Я вирішив витратити залишок грошей на знайомство з Пекіном.

Озирнувся — хто ще думає так само.

Катя.

Та сама, з «спільного» туалету.

Вона була яскрава. Років тридцять — приблизно як я. Гостра, швидка на слово. Мені це подобалося. З нею було цікавіше.

Після всього, що сталося на ринку, ми всі якось зблизилися.

Тож із Катею ми одразу розставили все по місцях.

— У мене є дружина, — сказав я.

— У мене є чоловік, — відповіла вона.

— Чудово, — сказав я.

— Чудово, — сказала вона.

На цьому й зійшлися.

Стало легко.

Без очікувань.

Просто приємна компанія.

— Ну що, — сказала вона, — який план?

— Давай зустрінемося на сніданку, — відповів я. — І вирішимо.

— Домовились.