розділ 2

У Пекіні нас розмістили в розкішному п’ятизірковому готелі в центрі міста.

Кожному члену екіпажу належав окремий номер.

Але цього разу нас виявилося більше, ніж планувалося.

І, звісно, «зайвим» виявився я.

Стажер.

Тож мене поселили в номер із Снігірем.

Що, чесно кажучи, мене зовсім не турбувало.

Попереду було чотири дні відпочинку до наступного рейсу.

І за традицією, в день прильоту екіпаж і бортпровідники накривали стіл — із алкоголем — у когось у номері.

Іноді всі збиралися разом — і пілоти, і бригада провідників.

Але не цього разу.

І так склалося, що я опинився в номері з бортпровідником.

Більше того — вирішили накривати саме в нашому номері.

Тож у мене був вибір.

Залишитися у своєму номері — цілком логічно, навіть якщо це була не зовсім «моя» компанія.

Або приєднатися.

Я, звісно, людина сімейна.

Але чомусь вирішив залишитися «вдома».

З дівчатами.

Тим часом наш молодий радист Вітя ходив із номера в номер, поглядаючи на мене з чимось дуже схожим на заздрість.

Жартував, балакав, явно сподіваючись, що його покличуть.

Але жодної причини затриматися в нього не знаходилось.

— Вітю, то що, підеш до Імператорського палацу? — запитали дівчата.

Вітя зробив паузу, напустив на себе задумливий вигляд і відповів:

— Імператорський палац я вам, може, й не обіцяю… але якщо зазирнете через пару годин у номер навпроти — він махнув рукою у напрямку кімнати, де  накривали пілоти  — гарантую вам зоопарк.

Насправді я часто чую історії, ніби пілоти частенько літали напідпитку.

Ні.

Особисто я нічого подібного ніколи не бачив.

Так, були люди — любителі випити, іноді навіть «професіонали», як і будь-де, — але щонайменше за двадцять чотири години до польоту ця заборона суворо дотримувалася.

Здебільшого це була просто традиція — одразу після прильоту, коли попереду кілька вихідних днів.

Тож вечір у нас вийшов добрий.

А на завтра домовилися:

Птаха поведе нас на ринок.

Він же все знав.

І до того ж саме в нього зібралося найбільше грошей на виконання замовлень.