Розділ 28.1

Після сеансу з психотерапевткою та її намагань розворушити усі мої страхи та спогади, які я навпаки намагалася стерти та забути назавжди, хотілося якось виплеснути усі свої емоції. А єдиний спосіб, який завжди мене рятував - малювання. Знову ж таки, завдяки нозі у мене було предостатньо часу, цілих дві години “Часу з тренером”, що ніби став зайвим у цьому розпорядку дня.

Не бажаючи сидіти в чотирьох стінах, коли надворі така прекрасна погода, схопила найбільший за розміром новенький скетчбук, олівці та фарби, і випурхнула надвір, доки Даніслав не встиг вигадати мені якісь фізичні вправи, що можна виконувати лежачи, не турбуючи розтягнені м'язи. Так, думаю, він цілком здатен на таке.

Сонце уже піднялося доволі високо, тому все навкруги заливало яскраве світло, надаючи довколишній природі теплих відтінків, і все виглядало казковим та сяючим, наче готова ілюстрація. 

Не гаючи часу, вмостилася на стільці і, підібгавши під себе одну ногу, розгорнула скетчбук. У голові вже малювалися готові картинки, я вже наперед відчувала, які лінії провести першими, і з якого боку ляжуть тіні, а тому пальці аж свербіли, від хвилюючого передчуття. Слухняно схопивши гострий олівець, я занесла його над білим аркушем…

***

Скільки пройшло часу, перш ніж я повернулася до реальності, не знала, але зате була впевнена, що зробила це не з власної волі. Олівець випав, ледь погляд зачепився за розкидані на столі малюнки. Мої малюнки. Всі вони так чи інакше відрізнялися. Вечірній ліс, залите ранковим сяйвом крильце котеджу, великий темний зал, центр якого підсвічують прожектори. І лиш одне було спільним на них усіх. Висока, мускулиста постать і темний погляд з-під нахмурених брів… 

— Я не знав, що ти малюєш. 

Сіпнувшись, повернула голову та зустрілася з очима, один в один, як на папері. Серце в грудях закалатало, наче скажене, коли побачила в руках Перуна ще один листок. Не знала, що там, але, напевне, - він. І це злякало мене. Я не була готова, що він побачить те, чого я й сама не розуміла.

Перед очима все попливло, коли зірвалася на ноги. Висмикнувши малюнок з чужих пальців, різким рухом згребла аркуші зі столу та притисла до грудей. Пізно було хоч щось ховати, але хотілося просто втекти від його погляду. Він не насміхався, не злився, але цей непроникний задумливий погляд наче намагався зазирнути в саму душу, а я цього не хотіла. 

Похапцем захопивши приладдя, розвернулася та, не підіймаючи голови, швидко закрокувала геть, крізь відчинені двері до котеджу. Від сорому палало все тіло, і я не знала, як дивитимуся у вічі Перуну. Це скидалося на якийсь реалістичний страшний сон, від якого неможливо було прокинутися.

Я уже майже досягла сходів, коли раптом почула швидкі кроки за спиною, а тоді мене схопили за лікоть, розвертаючи. Від несподіванки розтисла руки, і аркуші з шурхотом розлетілися вітальнею, а олівці посипалися під ноги з тихим стуком. Але за мить стало уже байдуже. Бо встигла лиш здійняти наляканий погляд на Даніслава, коли відстань між нами раптом зникла, а його теплі обвітрені губи торкнулися моїх. 

Повітря застрягло в легенях, а світ похитнувся, коли прохолодні долоні обхопили моє обличчя. Тіло пронизали сотні електричних імпульсів, зосередившись під сонячним сплетінням, а в голові запаморочилося від надлишку емоцій.

Даніслав цілував мене. Жадібно, голодно, то захоплюючи в полон, то завмираючи. Зминаючи губи, ловив тихі відчайдушні видихи. Випивав душу до дна, міцно тримаючи своїми руками. Заглушивши неспокійні думки в моїй голові на кілька довгих митей. 

А тоді повільно відхилився і, не розплющуючи очей, відпустив, різко повертаючи до реальності.    

— Йди, — хрипко видихнув. — Поки я ще в стані тебе відпустити. 

Та я… не хотіла. Не хотіла, щоб відпускав. І тому, розвернувшись, кинулася до сходів. Тремтячи усім тілом, розгублено рухалася, доки голову знову заповнювали хаотичні думки. 

Чому він зробив це? І чому, замість страху, я відчула… бажання?