Розділ 27.1

Прокинувшись у пустому ліжку, спочатку вирішила, що мені усе наснилося, та подушка ще зберігала запах Даніслава, тож якщо це галюцинації, то вони прогресують. 

Зітхнувши, потягнулася, відмічаючи, що нарешті виспалася, а тоді погляд упав на циферблат наручного годинника, і я здивовано витріщилася на напис “08:05”. Мене не розбудили? А як же пекельний графік, штрафи та Устина?! 

Злетівши з ліжка, скривилася від неприємного ниючого відчуття в нозі та, накульгуючи, просто в піжамі помчала розшукувати тренера. А той спокійнесенько, закинувши ногу на ногу, гортав щось у планшеті та пив каву на кухні. Мабуть, почувши мої кроки, здійняв голову та здивовано сіпнув бровою. 

— Пожежа? — оцінивши мій вираз обличчя, спитав. 

Прекрасно, що в нього хороший настрій, але може хтось таки пояснить зміни в розкладі?!

— Чому не розбудив?

Тримаючись за перила, поволі поповзла вниз, дивлячись під ноги. Однак, почувши роздратоване зітхання, здійняла голову. Даніслав, знову нахмуривши брови, крокував до мене. Це змусило мене завмерти та спантеличено закліпати. Навіть з’явилася думка - чкурнути назад, поки не пізно. 

Однак коли він опинився на сходинку нижче та згріб мене однією рукою, здіймаючи в повітря, геть розгубилася. 

— Що ти… робиш? — пискнула, впираючись долонями в його широкі плечі. 

Але він лиш кинув на мене похмурий погляд і мовчки доставив на кухню, зсадивши на високий барний стілець. 

— Твоїй нозі потрібен спокій, — невдоволено мовив, сідаючи навпроти та підсуваючи мені контейнер зі сніданком. — Тож радій, - ніяких пробіжок до кінця тижня. 

По котеджу мене теж отак носитимуть… до кінця тижня? 

Але, боячись почути відповідь, я лиш кивнула та взялася виколупувати зі свого салату ненависну руколу. 

*** 

— Ні, серйозно, Даніславе, припини це! 

Ледь я сповзла зі стільця, щоб викинути контейнер та помити виделку, як клятий Перун підхопився на ноги та рушив до мене. 

— Твоїй нозі потрібен час на загоєння, — роздратовано сказав, наблизившись впритул. — Ти це розумієш? 

Єдине, що я розуміла в той момент, - його обличчя знову занадто близько. І це хвилювало. Одна половина мене хотіла відключити паніку та віддатися цим дивним, несподіваним почуттям, які викликав один лиш його потемнілий погляд на моїх губах. Але та інша - ніяк не замовкала, вимагаючи відповідей. І зрештою перемогла. 

— Що саме вас пов’язувало? — запитала пересохлими губами, не відводячи погляду. — З Макаром.

Ту-дум, - серце пропустило удар, коли чоловік за секунду наче закам’янів, відступивши від мене на крок. Наче я його вдарила. Але, чорт забирай, це справді важливо. Занадто, щоб ігнорувати. Якщо Даніслав так ненавидів мене, навіть не знаючи, то що ж змінилося? Чи не веде він якоїсь гри, збираючись помститися? Я не могла довіряти, не знаючи, якого ножа всадив у нього Ольховський. І чи цей ніж не обернеться проти мене. 

— Ти думаєш… — Кутик його губ нервово сіпнувся. — … ми стали настільки близькі після однієї ночі в твоєму ліжку? 

Ту-дум, - серце на мить зупинилося, коли чоловік окинув мене крижаним поглядом, тим самим, як в перший день, в кабінеті Устини. Наче я - пусте місце. Ну, от і відповідь.  

— Я тебе зрозуміла, — вичавила, навіть не намагаючись приховати свого розчарування. 

І, відштовхнувшись здоровою ногою від підлоги, обійшла чоловіка, бажаючи опинитися десь подалі від нього. І зовсім не очікувала відчути його дотик на своїй шкірі, коли обхопив зап’ясток, розвертаючи. Та перш ніж він встиг щось промовити, здійняла сердитий погляд та прошипіла: 

 — Не смій торкатися мене більше. — І, вирвавшись, ледь не бігом кинулася до сходів. 

Навіть біль у нозі здавався мені дріб’язковим у порівнянні з тим, що вирувало всередині.  

Насправді я аніскілечки не розуміла Перуна, але знала напевне - досить з мене цих загадок та емоційних качель. Чим би він не хотів зі мною ділитися, повинен знайтися спосіб про це дізнатися. Навіть у такому проклятому місці, як це “Перезавантаження”.