Розділ 26

Принесли сніданок. Але, уявивши, як доведеться сидіти поряд із Даніславом, і з цим завислим між нами непорозумінням і напруженим мовчанням, навіть не пробувала підвестися. Натомість дотягнулася до пляшечки з перекисем та вати, щоб завершити почате. Біль від дезінфікуючого засобу хоч ненадовго заглушив розбурхані думки. Бо врешті решт… може воно й на краще? Якби він поцілував мене, хіба це все не ускладнило б? Його ненависть, мій страх, фантоми мертвого Ольховського…. Надто все заплутано. 

Роздратовано тицьнувши ваткою в коліно, зашипіла, винирюючи з власних роздумів та замахала рукою, щоб створити потік холодного повітря над палаючими подряпинами. І не одразу помітила Даніслава. 

Завмерла, коли той підійшов до столика та поставив піднос із сніданком так, щоб я могла дотягнутися до нього, не встаючи з дивана.

— Поїж, — мовив, не дивлячись на мене. — Устина вже в курсі, що сталося. Написала, що за півгодини пришле лікаря, оглянути ногу. Сьогодні в тебе лише зустріч із Мартою та медитації. 

Він розвернувся, не очікуючи відповіді, та уже йшов геть, коли я таки спромоглася вичавити жалюгідне: 

— Дякую.

І притисла ватку до колінної чашечки, викликаючи нову порцію болю, від якого аж засльозилися очі. Щоб не думати про те, що він знову став тим холодним тренером, який уникатиме мене, як і увесь минулий тиждень. 

*** 

Холодно. Як же ж, з біса, холодно і темно. Під низькою стелею підвалу завиває вітер, продершись крізь грати на крихітному віконечку. І я притискаю коліна до грудей, намагаючись втримати хоча б власне тепло. До світанку, мабуть, ще далеко, та годинника в мене немає, щоб перевірити. 

Клацає замок на важких дверях, змушуючи мене напружитися всім тілом. Щось не так. Чому він прийшов сюди серед ночі?

 — Лі-і-іно-о, — відлунням розноситься його голос, і сироти на шкірі з’являються вже не від холоду, а від тваринного жаху. 

Намагаюся стати частиною кам’яної в’язниці, втискаючись у нерівну стіну оголеною спиною, коли бачу його високий силует в пройомі. 

— Що це було, може поясниш, люба дружино? — оманливо весело запитує, заходячи всередину та зачиняючи за собою двері. 

Його ховає темрява, і я чую лиш його маніакальний сміх, який усе наближається. 

— Ліно-Ліно, — тихий шепіт переростає у гарчання, все ближче, та як не намагаюся, не можу розгледіти.

Аж доки мокрі холодні пальці не стискають горло, різко здіймаючи на ноги та притискаючи до стіни. Завмерши від жаху, намагаючись розгледіти ЙОГО, та він наче сам морок. 

— Я все бачив, маленька хвойдо, — сичить темрява, перекриваючи мені кисень. — Ти досі впевнена, що не заслуговуєш на моє клеймо? Чи ти думаєш, що маєш право злягатися з ким забажаєш? Ні, Ліно, ти моя навіки! На-зав-жди. 

Його сміх відбивається дзвоном у вухах, прокочується холодком під шкірою, і я задихаюся, коли пальці сильніше надавлюють, змикаючись, наче мокрі, слизькі та холодні лещата. Легені горять від незмоги наповнитися киснем. А тоді мертві губи торкнулися моїх, і я нарешті кричу. Верещу від жаху, борсаюся, вперше в житті борюся, як востаннє. 

Ти не вб’єш мене! Я жива! Я житиму, чорт забирай!

А тоді стає тепло, і жахлива думка пронизує розум: “Невже це кінець?”...

— Кароліно! Та прокинься ж…. 

Різко сіпнувшись, розплющила очі та піднесла тремтячу руку до горла, все ще відчуваючи мерзенні холодні пальці на своїй шкірі. Я жива… це був просто черговий сон. 

Завмерла, коли погляд наткнувся на Даніслава. І я зрозуміла, чиє тепло витягнуло мене з кошмару, бо його сильні руки все ще тримали мене за передпліччя. 

Але чому він тут?

Розгублено роззирнувшись, зрозуміла, що за вікном ще темно, а єдине джерело світла - тьмяна лампочка на стелі в коридорчику між нашими спальнями. На пробіжку явно ще зарано. 

— Що…. — спробувала запитати, але горло настільки пересохло, що вирвався лише якийсь жалюгідний шепіт.  

І чоловік видихнув, відпускаючи мене. Забираючи з собою тепло. 

— Ти кричала, — тихо пояснив. 

Ніби хотів іще щось додати, та передумав, а тоді раптом підвівся. І це змусило мене запанікувати. Я не хотіла залишатися у темряві до ранку. Тільки не зараз. 

— Можеш… залишитися? — вирвалося тихе, перш ніж я встигла обдумати ці слова. 

Ми не розмовляли увесь день, стараючись уникати один одного. І я дуже боялася, що й зараз він просто піде. З хвилюванням дивилася на його високий силует і, здається, навіть не дихала. 

Чоловік наче й сам не міг вирішити, як йому вчинити, та все ж зітхнув, а тоді повільно опустився назад, присідаючи поряд з моїми ногами. Я ж відсунулася вбік, звільняючи половину ліжка та відкидаючи ковдру. 

— Ти впевнена, що це хороша ідея?

Не впевнена. Але вона набагато краща, ніж залишитися наодинці з власними страхами.

— Я не боюся тебе, якщо ти про це, — впевнено заявила.

Сама здивувалася сказаному, але Даніслав лиш фиркнув і повільно влягнувся поруч. Наче справді боявся налякати. Він зайняв більшу половину ліжка, і я подумала про те, наскільки дивно усе це. Чоловік, який нещодавно так мене ненавидів, розслаблено лежить на моєму ліжку, зчепивши пальці в замок на животі. 

Повернувшись на бік, обличчям до нього, відчула, як тілом розливається тепло від його присутності. 

Не стримавшись, підсунулася ближче та увіткнулася чолом у плече, вдихаючи запах м’яти на повні груди. Сіпнулася, коли його рука торкнулася волосся, і він одразу ж відсмикнув її. 

— Ні! — Злякано спіймавши у повітрі його пальці, повернула назад. — Це рефлекси, але насправді я… не проти. 

Ну от, сказала це. Зізналася…

На довгу мить рука на потилиці завмерла, а тоді обережно зарилася у волосся, погладжуючи. Мені справді не було лячно від його дотиків. Навпаки, я нарешті почувалася в безпеці, чуючи біля вуха чуже дихання і відчуваючи теплі пальці. Тому провалилася в сон, сама того не очікуючи. І до кінця ночі ніякі фантоми мертвих мене більше не турбували.