Розділ 24.2

Перше, що я відчула, натягнувши його спортивну кофту - тепло, від якого мурахи розбіглися шкірою. А тоді… запах. Терпкий аромат чоловічих парфумів. Поєднання чогось важкого, деревно-мускусного, та свіжої м’яти. Це настільки підходило Даніславу, що я на мить аж розгубилася, відчувши скажене серцебиття в грудях. Наче це він торкався мене.

Чорт-чорт-чорт… Борячись із бажанням негайно зірвати з плечей чорний фліс, зціпила зуби та прудко зіскочила з ліжка. Якщо до цього я геть не мала бажання бігати, то тепер це здавалося  єдиним можливим способом прогнати непрохані емоції та думки. 

— Ти там шнорівки прасувала? — пробурчав тренер, коли я, наче ошпарена, нарешті вискочила з будинку. 

Зі складеними руками на грудях та насупленими бровами, в одній лише чорній футболці, виглядав могутнім та роздратованим, але… я не відчувала загрози. Не тоді, коли легені забиті його ароматом. 

— Що таке? — спитав, сіпнувши бровою, і я різко стрепенулася, зрозумівши, що дивилася на нього, майже не дихаючи.

Зашарівшись, відвела погляд і стенула плечима. Якби ж то я сама розуміла, “що”...

Сонце вже завершувало свою прогулянку, і потроху схилялося до верхівок дерев, розфарбовуючи все навкруги жовто-гарячими теплими відтінками, просочуючись крізь крони тоненьким промінням, ніби віддаючи останнє тепло перед настанням темряви. 

Замилувавшись лісовим пейзажем, який одразу ж захотілося закарбувати в пам’яті, а ще краще - притягти сюди мольберт і фарби, я навіть забула про Перуна. Поглядом водила по небу, наче кистю, уявляючи, які кольори б змішувала, якими б мазками зобразила білі, вітрові хмарки, жовтаві промені… 

— Чекаєш, коли стемніє? 

Здригнулася, кліпнувши, і марево розсіялося, знову роблячи все навкруги тьмянішим. Кинула роздратований погляд на чоловіка, що безжально зруйнував магію, але того, здається, геть не пройняло. Красномовно глянув на наручний годинник та кивнув уперед, запрошуючи до звичного маршруту. 

В його руках не було джойстика від квадрокоптера, і це мене спантеличило, однак розпитувати не наважилася, і зробила кілька кроків уперед, готуючись перейти на біг.

На моє здивування, тренер рушив слідом, і я одразу ж спинилася, розвертаючись до нього, ледь знову не врізавшись у тверді груди. В останню мить чоловік завмер, за кілька сантиметрів від мене, аж довелося задерти голову, щоб зустріти темний погляд. 

— Ну, що ще? — не спитав, прогарчав. 

— Ти… бігтимеш? Зі мною?

Такий розклад мене геть не тішив. Сподівалася побути на самоті, привесии до ладу думки… Але якщо він буде поряд…. 

Замість відповіді, Даніслав примружив очі і, схопивши мене руками за передпліччя, різко розвернув спиною. А тоді раптом схилився до вуха, і обпаливши гарячим подихом шкіру, прогарчав:

— Так, Кароліно, я бігтиму. І молися, щоб не наздогнав. 

Тілом розповзлися мурахи, в горлі пересохло, та не встигла я зрозуміти, що це щойно, в біса, було, як його рука торкнулася… моїх сідниць. І інстинкти самі  понесли мене вперед, наче сполоханого зайця. 

Я в житті так не бігала, як у той вечір, відчуваючи позаду важкий тупіт та рівне чоловіче дихання. 

***

Цей його безсоромний дотик налякав мене. Але не самим фактом, а розумінням того, що насправді я ніскілечки не знаю людини, з якою знаходжуся тут цілодобово. 

А те, що після тієї пробіжки він більше мене не торкався та навмисно не наближався, спантеличувало ще більше. Коли я захекано гепнулася на верхню сходинку перед будиночком і побачила, що він наближається, заціпеніла на секунду від страху, не знаючи, чого очікувати. Але Даніслав, навіть не глянувши, пройшов повз до котеджу, залишивши мене саму.

Нічого не змінилося ні наступного дня, ні через три доби. Навіть, коли стикалися на кухні чи біля ванної, відступав і, маневруючи, уникав будь-яких небажаних контактів. Наче боявся. 

Можна подумати, що це я погладила його по дупі, а не навпаки! 

Така поведінка Перуна повинна була мене надзвичайно потішити, але… не тішила. Якщо додати те, що ми й не розмовляли майже, то я з кожним днем все більше почувалася якоюсь прокаженою… І це дратувало, як би я не намагалася переконати себе в зворотньому.