Розділ 23

Звичайно ж, стільців було рівно десять, і всі найкращі місця - зайняті. Залишилося єдине, в першому ряду. На видноті. Спиною до незнайомців у масках. І мені доведеться нерухомо просидіти дві години, в цілковитій напрузі та без можливості стежити за людьми, які мене оточуватимуть. Бо інакше здаватимусь геть здичавілою, а за цим усім спостерігатиме Перун. 

З одного боку, мені було байдуже, що він про мене подумає, бо я бачила його ставлення і не очікувала чогось кращого. Та з іншого - мені чомусь хотілося хоча б виглядати сильнішою, аніж я почувалася. 

Що б не трапилося, я переживу ці дві години з гідністю, і не подам йому знаку, як би важко не було. А якщо мені загрожуватиме реальна небезпека… Ні, про це краще не думатиму. 

Погляди з-під дивакуватих масок, наче голки, впилися мені в шкіру, доки я крокувала до порожнього стільця, тому намагалася дивитися вниз, не зустрічатися поглядом із незнайомцями, яких сподівалася ніколи більше не бачити.

Помічаючи периферійним зором, як обертаються голови на мої тихі кроки, відчувала, як тілом розповзаються мурашки. Не знаю, чи то через те, що я не бачила лиць, чи то через те, що лиця ховалися за масками. І більшість із них були не такими елегантними, як у мене, а справді страхітливими, наче з фільму жахів. Пластикові кролячі та поросячі морди, мультяшні персонажі.

Коли нарешті гепнулася на стілець, вчепившись у сидіння тремтячими пальцями, відчула ліворуч пронизливий погляд, і заціпеніла, повернувши голову. В метрі від мене сидів… клоун. Точніше, нижче обличчя, повернутого у мій бік, це був звичайний чоловік у білій сорочці та штанах, але страхітлива розмальована пластикова гримаса і темні прорізи, в яких навіть не видно очей, навіювали жах, від якого били дрижаки. Можливо, якби незнайомець заговорив, це б мене заспокоїло, та той лиш кілька довгих митей ще пропалював мене поглядом, а тоді повільно відвернувся до екрану. Що аж ніяк не покращило мого самопочуття.

— Доброго вечора всім, — пролунало раптом десь позаду, і я впізнала голос Марти, психотерапевтки.

Озиратися не ризикнула, боячись зіткнутися поглядом зі ще якоюсь «оригінальною» маскою та втратити свідомість від страху.

Жінка пройшла повз мене і зупинилася біля проектора, згодом умостившись за ноутбуком, трохи ліворуч. Як не дивно, але присутність єдиної людини, що не приховувала свого обличчя, принесло відчуття полегшення. Хоч і не надовго.

— Вчора ми з вами трохи попрацювали, склавши кілька цікавих тестів, та навчилися спілкуватися без слів, тож, думаю, сьогодні можна відпочити та подивитися фільм.

Обвівши присутніх усміхненим поглядом, Марта закинула ногу на ногу та ввімкнула проектор, демонструючи всім робочий стіл ноутбука, на якому був один – єдиний ярлик. З назвою, від якої в мене пересохло в горлянці. Серйозно? З усіх фільмів на цій планеті ви вибрали саме цей? Про дружину, що з’їхала з глузду, прикута до ліжка, поряд з мертвим тілом свого чоловіка?

— «Гра Джеральда» - мій улюблений фільм, — радісно заявила Марта. — Сподіваюся, що й вам він сподобається.

Я підозрювала, що з цією психотерапевткою щось не те, але щоб настільки… Серед таких екранізацій Кінга, як «Зелена миля», «Втеча з Шоушенка» чи навіть «Таємне вікно», вибрати оце… Яке розчарування.

Хвилин п’ятнадцять я чесно намагалася розслабитися та просто спостерігати за тим, що відбувалося на екрані, ні про що не думаючи. Не проектувати те, що там відбувалося на себе. Вчепившись намертво в дерев’яне сидіння, зосередилася на болі в пальцях, а не на мареннях героїні та її страхах. Та тільки-но її мертвий чоловік торкнувся горла, рухами імітуючи секс, мої власні жахи миттєво відгукнулися.

Я бачила перед собою Макара, відчувала його отруйний подих на обличчі, його холодні пальці під підборіддям… І голос.

«О так, хвойдо, покричи, давай… Тебе ніхто не почує, лише я. Завжди буду тільки я»

Зап’ястки наче різануло лезом, і я, здригнувшись, відпустила стілець та поклала руки на коліна, опускаючи погляд. Від наручників уже давно немає жодних слідів чи шрамів. Твої руки, вони в порядку, Каро. А ти – ні…

— Подивись на себе. Дивись, я сказав!

Тримаючи  мене ззаду за шию, оголену, з розбитою губою, підтягнув ближче до дзеркала у ванній. Змусив дивитися. Але замість свіжих синців на схудлому тілі, я дивилася собі у вічі. Там більше не було ні надії, ні життя. Пустка. Безнадійна і холодна, як і все, що мене оточувало. Я ставала частиною Ольховського…

— Уважно поглянь, яка ти брудна погань, — впиваючись пальцями в обличчя, шипів. — Жалюгідна, нікому й задарма не потрібна. Дешева хвойда, яку батьки продали, наче худобу .

І це теж правда. Якими б не були наміри батьків, вони продали мене звірові. «Ті, хто повинен був берегти тебе від чудовиськ, самі виявилися чудовиськами…» (с) Гра Джеральда.

— Макаре… будь ласка, — ледь чутно видихнула.

— Замовкни! Все, що ти можеш у цьому житті, - слухняно розсувати ноги. Піти зібралася? Куди, дурепо? Спатимеш з далекобійниками за обіди в забігайлівках? Ночуватимеш в притонах на обісцяних матрацах? Такого життя забажала? То я можу влаштувати! Посидиш у підвалі до завтра, провітриш тупу голову.

— Ні, благаю, не треба… Макаре, я буду…

Наді мною зметнулася його важка рука, стиснута в кулак, і слово «слухняною» потонуло у стогоні болю…

Раптовий дотик до плечей повернув мене з жахіття, і я різко здійняла голову, закам’янівши з переляку.

— Ш-ш, це я, — майже пошепки мовив Даніслав. — Ходімо звідси.

Мої руки, стиснуті в кулаки, все ще лежали на колінах, отже я не могла подати йому сигнал. То… чому? Однак, бажання опинитися подалі звідси було настільки сильним, що я миттю скочила на ноги та, вхопившись за простягнуту руку, дозволила вести себе геть. Не відчуваючи вже ні примарних поглядів з-під масок, не чуючи слів героїв з динаміків та навіть не думаючи про власні кошмари.