Розділ 22

Я лежала на ліжку, згорнувшись клубочком, коли важкі кроки сповістили, що Даніслав піднявся на другий поверх. Думала, піде до себе, але він зупинився за шторою, що відділяла мою спальню від сходового майданчика. 

— Вже четверта, — повідомив спокійно. — Ти мусиш сьогодні там з’явитися, як би тобі цього не хотілося. 

Почувши у відповідь лиш моє красномовне мовчання, додав:

— Буде, як того ранку, після пробіжки, помножено на десять. Цього разу Устина не обмежиться ні тисячею з кожного, ні оманливо добрими запитаннями. 

От же ж, причепився!

Я роздратовано сіла, похмуро спопеляючи зелену штору поглядом, в очікуванні, коли клятий тренер забереться вже геть. А, почувши його кроки на сходах, зітхнула і потерла обличчя руками, щоб прийти до тями. Чорт із ними, вже якісь дві години витримаю з думкою про те, що це вперше і востаннє. 

Коли вийшла зі свого закутка та спустилася вниз, Перун піднявся з дивана та мовчки простягнув мені…

— Маска? — здивовано спитала. — Я для бал-маскараду не взяла з собою жодної сукні. 

На мій сарказм Даніслав лиш звично скривився та закотив очі. 

— Учасники проекту перебувають тут інкогніто, бо деякі з них відомі та впливові люди, — все ж пояснив чоловік.

І з кам’яним виразом обличчя вклав мені в руку сплетену з чорного мережива маску. Його пальці на коротку мить торкнулися шкіри, і стало… тепло. Не відчула ні страху, ні звичного тремтіння, лише… тепло. 

— Ну, от і сиділи б в своїх котеджах, — пробурмотіла, надто спантеличена цією дивною миттю, щоб дратуватися.

Намагаючись відсторонитися від дивних відчуттів, поглянула на річ у руці.  

М-м-м… Як на мене, то маскування з оцим - так собі. Що очікувано. Тут усе схоже більше на бутафорію, ніж на щось реальне. Але було настільки байдуже, що я лиш різким рухом, схопившись за зав’язки, приклала її до обличчя та зав’язала на гудз на потилиці. 

— Усе? — схилила голову на бік. — Чи мені ще карнавальний костюм видадуть?

Даніслав на це роздратовано зітхнув та закотив очі.

— Та йди вже, господи! — втомлено прогарчав, втрачаючи терпець.

Розвернувшись, рушив до дверей і, відчинивши їх, махнув мені рукою, запрошуючи на вихід. Однак, не встигла я, опинившись надворі, подумати про те, що не знаю, куди йти взагалі-то, як тренер вийшов слідом та замкнув двері. 

— Ти… йдеш зі мною? — спостерігаючи за тим, як чоловік кладе зв’язку ключів до кишені, спитала. — А маска де? 

На це він лиш зловтішно посміхнувся, проходячи повз. 

— Я спостерігатиму за тим, як ти страждатимеш, здалеку, — відповів задоволено, навіть не озирнувшись, доки я, стискаючи кулаки, хапала ротом повітря.

Не могла дібрати слів у відповідь. Навіть нецензурні здавалися недостатньо красномовними, щоб описати власні емоції! 

***

Дорогу до адміністративного корпусу я впізнала майже одразу, тільки туди ми не дійшли. Перед самим виходом до галявини, Перун звернув ліворуч на ледь помітну серед дерев стежку, і за кілька метрів зупинився, щоб пропустити мене вперед. Однак, порівнявшись із ним, далі йти не поспішала. 

Попереду розкинулась невеличка овальна місцина, заставлена стільцями, оберненими до великого проекційного екрану, наче кінотеатр під відкритим небом. Майже всі місця були зайняті незнайомцями, але з місця, де ми стояли, можна було розгледіти лиш їхні прямі спини та кілька дивакуватих перук на їхніх головах. Здається, тільки мене замаскували аби-як, бо я не надто відома персона.  

Ми дивитимемось фільм дві години? Оце й усе? Що ж, не найгірше з усього, що зі мною тут траплялося. 

— Ну? — почулося над головою. — Готова?

Авжеж, ні. Але мені ж ясно дали зрозуміти, що вибору немає. Зітхнувши, повела плечима, намагаючись скинути з себе напругу, та, не озираючись на Даніслава, ступила вперед. В цю ж мить несподівано відчула його пальці на своєму передпліччі, і зі здивуванням озирнулася. 

— Я буду недалеко, — сказав серйозно. — Якщо тобі стане зле чи просто захочеш піти, схрести руки за спиною, і я тебе заберу. 

Вдивляючись у його обличчя, намагалася прочитати хоч якісь емоції, щоб зрозуміти, чому він це сказав, але бачила лиш його очі, що уважно роздивлялися мене, та відчувала власний пришвидшений пульс від цього пронизливого погляду. На відповідь так і не спромоглася, тому коротко кивнула і швидко закрокувала на зібрання, не озираючись.

Навіть люди мене вже не так сильно хвилювали, настільки я занурилася у власні думки, все ще відчуваючи сильний дотик, тепло якого зберігалося, наче підтвердження його обіцянки. Те, що він дві години спостерігатиме за мною, очікуючи, коли я схрещу руки, здавалось мені таким дивним. Навіщо він це сказав? Так, наче його це справді хвилює. Що змінилося у його ставленні до мене? 

Невже з випаленою міткою на поясниці я справді стала геть жалюгідною в його очах?