Розділ 17

Я мала б радіти, що нарешті малюю, однак це мене, скоріш, налякало. Не лише тим, кого я зобразила. А що знову надто занурилася в себе. І цього разу там була не біла пустка, а він… тренер, який мене ненавидить. 

— Кароліно, спускайся, — ніби почувши, що про нього думала, озвався з першого поверху. 

Видихнула, на мить заплющивши очі, а тоді, боячись знову випасти з реальності, швидко зіскочила на підлогу. На ходу запихаючи ноги в кросівки, пострибала до сходів. Схоже, прибув мій психотерапевт на п’ятдесят дев’ять днів, якщо не рахувати пропущений вчорашній сеанс. Мені так не терпиться його побачити, що аж залюбки пропустила б іще кілька днів. Чи кілька десятків… Мені самій не надто хочеться копирсатися у власній голові, а впускати туди незнайомців тим більше. 

Почувши тиху розмову, я підкралася до перил та глянула униз. Даніслав стояв навпроти дивану, склавши свої могутні руки на грудях, та всміхався. Не знала, що він так уміє. Всміхався жінці, яка сиділа перед ним, що спантеличувало ще більше. Може, в нього тільки до білявок така ненависть? В незнайомки ж було темно-каштанове волосся, блискуче та доглянуте, спадало ідеальними локонами, наче щойно з-під руки перукаря. А ще гудзик на її піджаку в районі грудей вже ледь стримував… професіоналізм четвертого розміру. 

Не знаю, чому, але ця жінка викликала в мене неприязнь і підозру. Мабуть, через ідеально випрасуваний діловий костюм. Ми ж у лісі, чорт забирай. Хто в літньому таборі вдягається, наче секретарка генерального директора?!

Роздратовано розгладивши свій комбінезон, видихнула та, задерши підборіддя, попрямувала сходами вниз.

— О, ну, нарешті, — пробурчав, озирнувшись, Перун. 

Усмішка на його обличчі розчинилася, наче й не було, тільки–но наші погляди зустрілися. Мабуть, денну норму вправ для лицевих м’язів уже перевиконав.

— Привіт, — озвалася, підіймаючись з дивану, жінка. — Ти, мабуть, Кароліна?

Вона так вичікувально поглянула, що я аж сама засумнівалася, чи так мене звуть. Але все ж кивнула, на що жінка радісно всміхнулася, повторюючи жест. 

— Чудово, — мовила вона. — А я - Марта, психотерапевт. Сподіваюся, ми подружимося. 

Дружба із психотерапевтом? Це якесь дуже дивне збочення, я - пас. 

Однак, зціпивши зуби, змусила себе всміхнутися та потиснути простягнуту руку. Та виявилася підозріло холодною та шовковистою. Може, не завадить витесати пару кілків та покласти під подушку срібне розп’яття? Тільки де ж його взяти?

— Ти не проти, якщо перший сеанс ми проведемо на свіжому повітрі? — змусивши винирнути з роздумів, спитала жінка. 

Дивно, вампіри ж наче бояться сонячного світла… 

***

Сеанс психотерапії із Мартою пройшов… дивно. Ми гуляли лісом, вона розпитувала мене про життя, а я старанно опиралася, не бажаючи ділитися з цією моделлю “Вікторія Сікрет” жодним фактом своєї біографії. Тому відповідала лиш “так”, “ні” і стенала плечима. І, напевно, зрозумівши, що розмова не клеїться, Марта зупинилася, важко зітхнула та, глянувши на годинник, сказала:

— Гадаю, як для першого разу, достатньо. — Здійнявши голову, глянула на мене, підтиснувши губи. — Завершимо сьогодні раніше.

Вона намагалася всміхнутися, та це виглядало не надто переконливо. А мене навіть потішило. Невже нарешті справжня емоція? І ще одна людина, якій я не подобаюся, який сюрприз. 

Ми вийшли назад до будиночка, і психотерапевтка, поспішно попрощавшись, закрокувала геть. 

Сподіватися, що вона більше не повернеться марно, еге ж?

Провівши її поглядом, розвернулася до будиночка. І саме в цей момент двері відчинилися, а надвір вийшов Перун із паруючим горнятком в руці. Побачивши мене, здійняв брову і, звірившись із наручним годинником, хмикнув.

— Вона від тебе втекла чи ти її вбила? — спитав, присідаючи на сходинку, і відсьорбнув із чашки. — Мартуся мила, тож спробуй не бути стервом хоча б із нею.

— Якщо виникнуть кровожерливі думки, то ти будеш першим у списку, — пробурмотіла я, наближаючись. 

Мене зачепило, що він вгадав. Марта справді від мене втекла… А ще… “Мартуся”?! Якщо вони коханці, то чорта з два я їй щось розповім про себе! 

Проходячи повз Даніслава, я раптом вловила аромат напою в його руках, і лиш це мене трохи підбадьорило. Горнятко кави - ось чого мені не вистачало з самого ранку!

— Ніякої кави, — раптом озвався тренер, коли я вже прочиняла двері, і через це ледь не перечепилася через поріг. 

Якого біса?! Невже справді думки читає?!

— Чому це? — ображено підтиснувши губи, оглянулася. 

— Бо в тебе об одинадцятій заняття на велотренажері. А ти вже немолода, тож не гоже так перенавантажувати серцево-судинну систему. 

Немолода?! Що-о-о?! 

— Іди… до дідька! 

Загарчавши, переступила поріг та захряснула двері, ледь не зірвавши їх із петель. Аж у вухах задзвеніло і око затіпалося.

Та що б ти… похлинувся і мордяку попік! Нена-авиджу-у-у! Кретин!

І грізно потупала варити собі подвійну порцію кофеїну. З цукром! А ще збиралася заїсти це все шоколадними трюфелями, схованими під моїм ліжком! І не приведи боже, якесь мускулисте, сексуальне падло посміє мені завадити!