Розділ 15

Дивно, але цього разу пробіжка пройшла доволі спокійно, як не враховувати тих моментів, коли я спинялася віддихатися, а мені у вухо одразу ж лаялися. Якби не це, я б навіть забула про існування Даніслава з його квадрокоптером, настільки занурювалася в свої думки, перебираючи ногами по землистій дорозі. 

Мене турбувало буквально усе. Від того, наскільки вистачить запасів їжі під ліжком, якщо усе меню тут буде таким же лайняним, до мого мертвого чоловіка, сни з яким доводять мене до божевілля. Я вже всюди вбачаю небезпеку та зв’язок із ним. Так і до справжньої параної недалеко. Ще й цей Перун з його підозріло боксерською мускулатурою. Ні, до параної вже ближче, аніж здається. 

 — Мені подобається твоє завзяття, але на сьогодні досить. 

Винирнувши з роздумів, спантеличено спинилася, роззираючись. Навіть не звернула уваги, що вибігла на галявину біля нашого котеджа та вже зайшла на друге коло. Тільки біль у боці та скажене серцебиття повідомляли про те, що я за крок до інфаркту. 

Повільно видихнувши, стерла тильною стороною долоні піт з чола та повільно пошкандибала назад, до будиночка, біля якого з пультом стояв Даніслав, зосереджено приземляючи дрона на траву. 

Хотіла пройти мимо, тому, що всі м’язи нижче спини вимагали гарячого душу та м’якого ліжечка, і якомога швидше. Однак тренер підняв руку, жестом спиняючи, а тоді, відклавши джойстик на сидіння квадроцикла, наблизився. 

Чого йому треба? 

Рефлекторно відступивши, наткнулася на похмурий погляд і завмерла, спостерігаючи за тим, як швидко скорочується відстань. Коли він простягнув руку, я встигла лиш притиснути долоні до грудей в захисному жесті, від чого брови чоловіка зійшлися на переніссі. 

— Годинник, — вимогливо мовив. 

— Ш-що?

Закліпала, коли він зітхнув та, вчепившись пальцями у мою кисть, потягнув її на себе. І лиш тоді дійшло…

Чорт, точно. Пристрій, який вимірює пульс і всяке таке. Він узагалі на який максимум розрахований? Бо в мене від холодного дотику до розпашілої після бігу шкіри тілом розповзлися наелектризовані мурашки, підвищуючи серцебиття до небезпечної для життя позначки.

— Що ж, — похмуро пробурмотів Даніслав, клацаючи щось на моєму розумному годиннику. — Спорт - це точно не твоє.

Ов-ва, єдина розумна думка за увесь час! Невже пробіжкам кінець?!

— Перед обідом позаймаєшся на велосипеді.

Та він клятий деспот!

Вивільнивши з його лап свою кінцівку, відступила та, невдоволено фиркнувши, закрокувала до будиночка. На цей раз ніхто мене не зупиняв.

***

Годинник показував майже сьому, коли я піднялася на другий поверх, щоб захопити змінний одяг. З розчаруванням згадавши, що сніданок аж о восьмій, дістала з-під ліжка пакет з забороненим. Перед тим, як намацати печиво, загорнуте в папір, прислухалася до навколишньої тиші. Якщо Перуну вздумається в цей момент сюди ввірватися і все конфіскувати, я помру голодною смертю десь за тиждень.

Шоколадне печивко тануло в роті, і я ледь не захлинулася власною слиною, жуючи так швидко, наскільки тільки була здатна. І завмирала, наче злодійка, від будь-якого звуку. Коли гепнули, зачиняючись, вхідні двері, закинула останній смаколик до рота та замела усі сліди свого “злочину”, у вигляді крихт, під коврик. 

Підхопившись, дістала з валізи білу футболку та джинсовий комбінезон і як ні в чому не бувало рушила на перший поверх, до ванної кімнати.

Краєм ока спостерігаючи за Перуном, який стояв, спершись на кухонну тумбу та поглинутий чимось у планшеті, спустилася вниз. І вже майже прошмигнула повз, коли він раптом здійняв голову. 

Його очі звузилися, а всередині мене все похололо від страху. Невже він справді наскрізь мене бачить? 

— А ну стояти, — відкладаючи гаджет, промовив. 

А тоді підійшов та раптом простягнув руку до мого обличчя, торкнувшись вказівним пальцем кутика губ. Я аж сіпнулася від несподіванки, великими очима спостерігаючи за тим, як підносить його до свого рота, а тоді, лизнувши, похмуро переводить погляд на мене. 

Цокнувши язиком, похитав головою і націлив того ж пальця на мій ніс. 

— Що я казав про харчування, Кароліно? — спитав загрозливим хрипким голосом. — Ще раз упіймаю, заберу все, що відшукаю. 

Тобто, “ще раз”? Не зараз? Не сьогодні? Він що, справді щойно це зробив? Поставився з розумінням… 

— Більше… нічого немає, — тихо пискнула я, і доки обличчя не встигло спалахнути від сорому за таку відверту брехню, дременула до ванної, наче перелякана миша. 

Лиш замкнувшись зсередини, видихнула і притулилася чолом до дверей. Не те що обличчя.... Від сорому, здавалося, горіло все тіло. Боже, мені майже тридцять, а я щойно себе повела, наче дитина… Ганьба та й годі. 

Торкнувшись кутика губ, ледь стримала мимовільну посмішку. А тоді закусила щоку зсередини, щоб повернути собі залишки здорового глузду. Що це, бляха, було?